ЛИСТИ ДО СЕБЕ. І ДО НАС

Від війни ліків нема!

Від війни нема ліків!

Останній щоденниковий запис Олеся Гончара,

за десять днів до смерті.

Скільки б літ не минуло – вона  не покидає. Приходить у сни, тривожить пам’ять і – болить… Бо не всі вернулись, бо не все прощено, бо не все сказано. Дійсно, не знайшлося ще ліків, які вгамували б біль душі. Біль за втраченим і побаченим у пеклі війни. Усевладний час-убивця, він стирає із людської пам’яті миті щастя, але не здатен знищити в мозку ті комірки, де зберігається ЖАХ ВІЙНИ.

Уже майже всі ветерани Вітчизняної  війни відійшли в потойбіччя. І вдови. І діти війни. А за ними ховається у мороці  ЖАХ ВІЙНИ і ПРАВДА про неї. Виникає спокуса у наступних поколінь, не обтяжених пам’яттю про  війну,  спровокувати нову бойню – більшого чи меншого масштабу. І ми з вами сьогодні , на жаль, у цьому переконуємося. І той, хто вважає себе всемогутнім володарем світу, хто тримає палець на спусковому курку, сьогодні воліє не думати, що принесе людям війна. Але ж , люди, невже ми забули?

«Вісім діб наші солдати ритмічно, підбадьорюючи себе голосним «Ура!» заполоняли передзамковий простір і, не добігши кількох кроків до води, падали бездиханні. Вісім діб у Хмільнику перед замком напластовувалися тіла наших солдатів одні на других, і не було жодної змоги «прибрати» той плацдарм із тіл. Вісім діб, як повідомляло «Совінформбюро»…На фронте шли боиместногозначения», – я цитую спогади про війну , які ввійшли у книжку нашого земляка,нині киянина, Бориса Кульчицького «Листи до себе». Вона вийшла друком ще 2009 року, мала хороші читацькі відгуки. Цього року на її основі було знято на кіностудії «Гіпаніс» режисером Миколою Загороднім  документальний фільм про Хмільник у роки війни. У кадрі  говорять самовидці, ті люди, у душах яких війна залишила свій страшний  незнищенний  слід. Останні події в Україні та світі змусили мене прочитати наново рядки книги, вчитатися, щоб збагнути справжнє обличчя війни. Війна без гриму й ретуші – потворна. « 9 січня 1942 року о 4-ій годині ранку містечко з усіма його околицями прокинулось від пострілів , автоматних черг, зойків ті несамовитого вереску, владних криків німецьких жандармів та несамовитої лайки українських поліцаїв. Євреїв гнали до ями.

З Верхньої і Нижньої Вугринівки, з Мазурівки та Січкарівки, з Озерянки та Слободи йшли жінки з дітьми , старенькі з онуками, батьки зі своїми родинами , вже сформовані катами в колони. Було сніжно, дуже холодно і морозно. Поверх людських голів стояла густа пара. «Християни» гнали іудеїв до ями», – це чіпка хлоп’яча пам’ять зробила довічний «знімок», який відтворив вже немолодий чоловік у своїх спогадах . Переказуючи його, він не може позбутися тремтіння в голос іі через сімдесят років потому. Скажи, читачу, чи хоче хтось повторення цих жахів?! Хоче. Але на те є ми на своїй землі, щоб не впустити смерть і  війну  в свої домівки.

Я маю за честь часто ( більше листовно)  спілкуватися з Борисом Івановичем Кульчицьким. Знаю, що він пише продовження «Листів до себе». Це така ж правдива і болюча сповідь, яку варто читати усім, особливо тим, хто не знає війни. Зранена його пам’ять видає жахливі подробиці  перших післявизвольних днів. Гори вбитих військових заполонили місто, до їхнього поховання долучали підлітків: « Через годину-другу стало помітно, як встеляється земля з тилу садиби лікаря Анчевського ( тепер магазин «Дари моря») штабелями людських тіл. А ще через якийсь час штабелі виросли вгору  в  людський зріст. .. Уся робота відбувалася в гнітючій тиші, сказати б, мертва тиша супроводжувала цей процес…» ( Цитую з дозволу Б.Кульчицького його лист до авторки статті).

Читайте «Листи до себе», вони адресовані нам. Читайте , і нехай жодне наступне покоління не має жахливих спогадів про війну.

Віра Степанюк.