Close
Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Search in posts
Search in pages

11.08.2009

Полтавська битва через призму років

Цього року виповнилося 300 років одній з найважливіших битв у європейській історії – Полтавській битві. Радянські історики вперто та послідовно подавали цю битву як велику перемогу російських військ на чолі з Петром 1 над шведськими загарбниками, яких привів Карл ІІ. Вказували на приклад дружби «великого руського народу с маросами» тобто українцями.

Що ж насправді було приховано під всім відомою назвою «Полтавська битва», чи справді українці пліч о пліч воювали з «старшим братом»? Яка роль Мазепи в тій, важкій для України війні? Що вперто приховували радянські ідеологи і чому Росія незадоволена рішенням незалежної України відзначити на державному рівні цю історичну подію.

Відповідь більш ніж проста, як здавалось на першій погляд. З початком Північної війни (1700–1721 рр.) стало зрозуміло, що Україні не уникнути участі у військових діях. У зв’язку з цим її повоєнна доля також бачилася гетьману Мазепі й старшині трагічною: у разі перемоги Петра І й Августа ІІ Україна була б поділена між Московщиною та Польщею, а в разі перемоги Карла XII і його союзника польського короля Станіслава Лещинського Україна, як союзник московського царя, потрапляла під повну владу Речі Посполитої.

Крім того, Мазепа, остаточно переконавшись в тому, що Петро І нищить основи української державності (в основних українських містах владу в свої руки перебрали бояри, було введено російські гарнізони), вирішив використати умови, створені війною для розв’язання державницьких проблем іншим шляхом. Оскільки Петро І порушив зобов’язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р. (Переяславська рада), український гетьман перестав вважати себе зобов’язаним зберігати вірність цареві. 7 листопада (28 жовтня) 1708 р., коли Карл XII, який ішов на Москву, завернув в Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тис. козаків (в основному запорожці) і провідних членів старшини.

Перед тим як здійснити останній рішучий крок у бік шведського табору, І. Мазепа звернувся з промовою до свого війська, яка є дуже показовою у плані пояснення намірів гетьмана: «Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодно лиха незмірного, а між ними є точка, або ціль всього нещастя… Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями, нас не обтяжили. Я нащадків не маю… і нічого не шукаю, окрім щастя тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Проклятий був би я і зовсім безсовісний якби віддав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси!».

Відразу після переходу Іван Мазепи на бік шведського короля Карла ХІІ гетьман відправив листа Стародубському полковнику Івану Скоропадському, в якому виклав причини, що спонукали його на цей крок: «віддавна ворожа влада московська останнім часом має намір забрати під своє володіння малоросійські міста, пограбувати й вигнати з них обивателів і наповнити своїми військами».
Як відомо в Полтавській битві переміг Петро І, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Росія ж забезпечила собі контроль над узбережжям Балтійського моря й почала перетворюватися на могутню європейську державу. Тепер остаточне поглинення Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу.

Тут варто згадати про відплату «старшого брата». Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командуючий російськими військами в Україні князь Меншиков. На пропозицію московитів скласти зброю козаки відповіли, що скоріше вмруть, ніж віддадуть столицю ворогу. Батурин був добре укріпленою фортецею з великим запасом провізії і боєприпасів, потужним артилерійським арсеналом. Він був спроможний витримати багатомісячну облогу. Але у ніч проти 2 листопада один з полкових старшин Прилуцького полку Іван Ніс повідомив Меншикову про таємний хід, яким московське військо вступило у фортецю.

Меншиков наказав: «Батурин іншим на приклад спалити весь». Жертвами двохденної різанини у Батурині, за оцінками фахівців, стало близько 7000 мирних жителів, 6000 військовиків, разом 13000 батуринців, сердюків та козаків.

Батуринські події мали значний резонанс у Європі. Французький посол свідчив про Батуринську трагедію так: «Україна залита кров’ю, зруйнована грабежами і всюди являє собою страшну картину варварства переможців…».

5 Comments on “Полтавська битва через призму років

Віктор
13.08.2009 at 12:03

Цікаво як сучасники сприймають події 300-річної давнини?
Чи справді це битва як велику перемогу російських військ на чолі з Петром 1 над шведськими загарбниками, яких привів Карл XІІ? Чи це дійсно приклад дружби “великого руського народу с маросамии”?

Віталій
17.08.2009 at 14:24

Класна розповідь… Але після ознайомлення зявився деякий «осад» з приводу окремих формулювань, а вірніше різних назв певної історичної місцевості. Прошу звернути увагу на цитату з листа Івана Мазепи до Стародубського полковника Івана Скоропадського, а саме: «…влада московська останнім часом має намір забрати під своє володіння малоросійські (!!!) міста…». В свою чергу французький посол (!!!) про Батуринські події говорить так: «Україна (УКРАЇНА!!!) залита кров’ю…»…
До речі, хто такі «сердюки»?

Віктор
18.08.2009 at 07:20

Сердюки (серденята, сердюцькі (охочепіхотні) полки ) — воїни найманих піхотних полків, створених гетьманом Петром Дорошенком у другій половині 17 століття спочатку на Правобережній Україні, а згодом — і на Лівобережній. Вони становили особисту гвардію гетьмана. Існували до 1-ї чверті 18 століття.

Сердюків набирали переважно з неукраїнського населення — сербів і волохів. Це робилося з метою уникнути повстання у війську з політичних мотивів або переходу частини війська на бік промосковських або пропольських лідерів. У деяких випадках, особливо за нестачі добровольців, до сердюків приймали козаків Гетьманщини і Запоріжжя, які наймалися за утримання і платню від гетьманського уряду. Як виключення, до лав сердюків зараховували селян. На кінець 17 століття українці переважали за чисельністю у сердюцьких підрозділах.

Середній сердюцький полк нараховував 400-500 вояків. Вони несли військову службу на кордонах, всередині країни, охороняли гетьманську резиденцію.

Царським указом від 14 липня 1726 сердюцькі полки ліквідовано.

Віктор
18.08.2009 at 07:31

а щодо формулювань, то я цілком згоден з Віталієм: свої пишуть про якусь Малоросію і це в той час коли іноземці наші рідні землі називають УКРАЇНОЮ!!!
Напрошується питання: а де ж патріотизм наших державних мужів?

Зайка
21.08.2009 at 10:49

Точно в історики пора! Подумайте!!!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *