Close
Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Search in posts
Search in pages

17.02.2014

ТАРАС ШЕВЧЕНКО: ПРОЧИТАННЯ СЕРЦЕМ

До нього хочеться йти. Щодень. На пораду. На сповідь. У його слові прагну віднайти оті доконче потрібні «незримі скрижалі» незримим писані пером». Хоча він не Бог, він – поет. Поет, який волею Божою вмістив у своєму слові світовідчуття цілого народу, його буття допоки світу. Поет, імення якого ототожнюють із Україною.

Шевченко непокоїв світ пошуком Правди, прагненням Волі, відчуттям Божої Любові. Відійшовши за межі людського буття, став символом, міфом, засобом боротьби за… хто тільки не брав на щит образ Шевченка! По смерті своїй Тарас Григорович був і незаможним селянином, і безумним патріотом, і соціалістом, і сепаратистом, і виразником комуністичної ідеології, і – без сорома казка ! – червоним Христом, водночас – богохульником. Версії змінювали одна одну в залежності від суспільного устрою та настрою. Владні й опозиційні політичні сили вже понад півтора століття пристосовують творчість Шевченка до своїх потреб, оскільки він – незмінний і непорушний авторитет з-поміж українців «нині сущих і ненарожденних». Хтось ув екстазі закликає негайно оголосити його національним святим, а хтось пропонує роздягнути: «Зніміть із Шевченка шапку// Й отого дурного кожуха…». Якась-то бузина ( бо в неї в Києві дядько?) шпиняє на чоло наліпку вурдалака. Що на це шамотання відповіси? Хіба словами самого поета, незлобливо і мудро: «Нехай собі! А Бог поможе, // І так забудеться колись».

Іван Дзюба, один із найавторитетніших насьогодні шевченкознавців, один із укладачів чотиритомової шевченківської енциклопедії, висловив – на наш погляд – слушну думку з приводу нападів на Шевченка та політичної інтерпретації його творчості. Він сказав, що Шевченко захистить себе сам. Якщо його читати. Пропоную читати Шевченка серцем. Повірте, одразу ж відшаруються фальш, надуманість і домисли. Ви побачите людину з надчутливим серцем-камертоном. Налаштованим на Любов.

…Відчувши смак волі й хміль першої поетичної слави, він опиняється волею «неудобозабываемого Тормоза» на засланні, у тій десятирічній «незамкненій тюрмі» , де « мені здається, що якби сам Рафаель воскрес отут, то через тиждень умер би з голоду або найнявся б  у татарина кози пасти». Так іронічно поет описує своє солдатське буття в Оренбурзі.

Колись-не-колись прорветься чорна туга в листовній бесіді з найвірнішими, тими, що не одцурались «безталанного свого друга». « так мені тепер тяжко, – зізнається М. Лазаревському, – так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачити свою безталанну країну, то благав би Господа о  смерті:

Так Дніпро крутоберегий

І надія, брате,

Не дають мені в неволі

О смерті благати».

Зі сторінок «Щоденника» ( 13.06.1857 – 13.07. 1858)  та оприлюднених Шевченкових листів періоду заслання й до кончини (Див. твори в 5 томах, т.5) прослідковується канва утвердження Шевченка-християнина.на запитання, що давало поетові снаги у той життєвий відтинок на межі душевного фолу , поет відповів: віра. Сам засланець неодноразово пише про своє духовне переродження , зокрема в листі до княжни В.М.Рєпніної: « Да, Варвара Николаевна, я сам удивляюсь моему превращению, у меня тепер почти нет  ни грусти, ни радости, зато есть мир душевный, моральное спокойствие. Я тепер совершенно изнанка бывшего Шевченки, и благо дарю Бога». Ця «изнанка» дається нелегко, у щоденному пізнанні себе через Святе Письмо: « Дочитываю Библию, а там…опять начну». Не тому, що нічого читати ( листування переконує, що йому вдалося посередництвом друзів , зокрема, В.М.Рєпніної, А.І.Лизогуба, М.М,Лазаревського, прочитати «Мертві душі» Гоголя, поезію Антонія Сови, «Слово о полку Ігоревім» у перекладі М.Максимовича), а позаяк Слово Боже – єдиний зцілитель зраненої душі поета. Віруй! І віра врятує тебе. Це вже Тарас Григорович насталює із казахських степів А.Козачковського, що сумує невтішно за померлими дітьми.

Було б нещиро твердити, що Шевченко перероджується у таку собі монолітну людину-глибу, якій байдужі людські печалі й радощі.  Він не досяг – та і боявся панічно – душевної аскези, на противагу, скажімо, І.Вишенському. Біль від тяжкої наруги – заборони писати, а надто малювати – супроводжував Тараса Григоровича усі довгі десять літ. « Я страшно мучуся, бо мені запрещено писати і малювати. А ночі, ночі! Господи, які страшні та довгі! – та ще й у казармах! Добрий мій друже! – благає А.І.Лизогуба, – пришліть ящичок ваш, де є альбом чистий і хоч один пензель. Хоч інколи подивлюся, то все-таки легше стане». Так і не реалізоване на засланні прагнення удосконалювати художню майстерність переросло у свідому потребу поєднати свій мистецький талант із християнським служінням суспільству. Шевченко тверезо оцінює по десяти роках вимушеної бездіяльності свої можливості як художника, тому переконаний, що шансів досягти висот майстерності у нього немає. Він шукає інше поприще, аби втілити свої задуми: « Быть хорошим гравером – значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит быть полезным людям и угодным Богу». У цьому зізнанні ключ до його подальшої творчої діяльності, частково й особистого життя.

Утвердившись у вірі, шевченко запише на перших сторінках свого щоденника: «…забудем и простим темных мучителей наших, как простил милосердный человеколюбец своїх жестоких распинателей».взаємини із Богом Шевченко будує віднині як належить християнину. Він не афішується у храмах задля показної набожності. Його молитва щира, пристрасна і болюча.Тому твориться наодинці:

Молю, ридаючи:пошли

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйні понеслось,

І на Украйні освятилось

Те Слово, божеє кадило,

Кадило істини. Амінь. («Неофіти»).

Сила християнина не у прі з Богом, а в смиренні й страхові перед ним. «Злоначинающим» серцям Господь не відкриє істини:

А доброзиждущим рукам

І покажи, і поможи,

Святую силу ниспошли.( «Молитва»).

Християнським  цінностям не зраджує поет у прагненні залагодити особисте життя. Муштруючись, Шевченко смиренно просить для себе дещицю щастя:

А я так мало, небагато

Благав у Бога. Тілько хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку…( «Не молилася за мене»).

Як ми знаємо, цього звичайного людського щастя не судилося дочекатися поету. Не трапилася на його шляху та єдина, з якою «не сварячись в тяжкій дорозі,// На той світ тихо перейти».

Хвилює і зворушує одна особливість епістолярію Шевченка. Звертаючись до рідних, друзів, приятелів, він обов’язково слав вітання дружині та дітям. Тобто, у світобаченні поета людина існує в гармонійній єдності з родинним колом. У листі до М. Чалого від 4 січня 1861 року він пише: « Нехай Бог вам помагає на все добре. Низенько кланяюсь вашій жінці і вам. Цілую діточок».

Спраглий до щастя, пішов поет у кращий світ. Може, там віднайде втіху його зболена душа?

Віра Степанюк, краєзнавець

3 Comments on “ТАРАС ШЕВЧЕНКО: ПРОЧИТАННЯ СЕРЦЕМ

Инга
20.02.2014 at 10:27

Як багато велемовної… пурги й жодної оригінальної думки).

Небайдужий
20.02.2014 at 17:41

Точно… суцільна пурга 🙂

Валентин
22.02.2014 at 02:24

Знову бред сивої кобили

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *