ВІДПОВІДЬ ВІРІ СТЕПАНЮК

Нещодавно ми опублікували матеріал пані Віри Степанюк, як реакцію на попередній, але розміщений в міськрайонній газеті «Життєві обрії». Сьогодні до нас потрапив ще один матеріал, який підготувала пані Оксана Михалиця. То ж далі – мовою оригіналу:

Краєзнавством  займаюсь близько 20 років. Знаю всіх краєзнавців  краю,   з деякими зв’язують роки дружби, з деякими тільки співпраця.  Взялась за перо тому, що близько 10 років знаю Павла Івановича Ткачука, Людину з великої літери, слова і діла, а ще  справжнього вчителя, Шевченкознавця Поділля та головне  патріота не тільки свого краю, але й всієї України.

Моя перша зустріч  , як і з Вами , Віро, АнатоліЇвно, так і з П.Ткачуком, Є.Козюком  відбулась у 2008 році у районному Будинку культури на  конференції присвяченій Голодомору 1932-1933рр. Саме тоді я вперше почула  про значення  книги «Кобзар» Т.Шевченка у родині Ткачуків. Також знаю, що Вам відома книга П.Ткачука «Шевченкова правда – сила народ розбудила», де сам Павло Ткачук  розповідає про родинний «Кобзар», виданий  у 1927 році.  Для читачів подаю уривок з книги : « Гордістю нашої великої родини є Шевченків «Кобзар», виданий  «Книгоспілкою» далекого 1927 року. Цю святу книгу передав мені як коштовний скарб мій дідусь Дем’ян СамійловичБалюк (1883-1977). Знав її майже всю напам’ять ,не раз повторював поетові слова: «Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою». Як єдина духовна опора і надія була ця скромно видана  книга з ним і в холодному каторжному Сибіру, куди запроторили працьовитого хлібороба більшовицькі посіпаки як  «ворога народу» навесні 1932 року. Саме «Кобзар» не дав  моєму дідусеві зневіритись та допоміг вижити  в  тих нелюдських умовах і повернутись у сторозтерзану Україну. До кінця днів своїх читав і перечитував він Шевченкову книгу – правду  як художній документ своїх страждань нашого народу, а водночас  – як протест і тверду віру у кращі часи для рідного краю. Читав у родинному колі, в гурті односельців. Своє захоплення Шевченковою поезією і любов до України, як пізніше і «Кобзар», передав дідусь Дем’ян нам – своїм дітям , онукам  і правнукам».

А далі подаю слова відомого педагога, літературознавця, критика , професора Вінницького державного університету ім.М.Коцюбинського Б.Хоменка про П.Ткачука: «Павло Іванович береже у своєму серці заповіти дідуся, продовжує його справу популяризації творчості Великого Кобзаря. Шевченківський  ідеал гуманізму і єство вільної України опромінює всю його культурно – освітню і громадську діяльність. Завдяки його ініціативі та зусиллям у школі створено краєзнавчий музей, один з відділів  якого має назву «Шевченко і Поділля»….» Додам лише для читача, що у книзі П.Ткачука зібрано понад 600 прислів’їв та образних висловів про Т.Шевченка.

Звернемось до однієї з  новітніх книг відомого літературознавця, до речі ,Вашого викладача Анатолія Подолинного« Тарас Шевченко і Вінниччина. Іменний словник». Відкриваємо сторінки 90-91: « Ткачук Павло Іванович- освітянин, фольклорист, краєзнавець. Відмінник народної освіти України. Записав понад 6 тис. народ. уснопоет. творів різних жанрів, частину яких опубл. в т.ч. про Т.Шевченка – «Шевченкова правда – сила народ розбудила» (2008). Досліджує зв’язки поета з Поділлям: публікації в пресі, участь у конференціях, зокрема «Шевченко на Поділлі( зб. «Тарас Шевченко. Тези доповідей та повідомлень обласної наук. – метод. конференції, присв. 175- річчю з дня народження поета. 11-12 травня 1989р.»Вінниця) і «Тарас Шевченко в народній творчості подолян» ( зб. «Літературне краєзнавство Поділля в системі сучасної освіти: стан, проблеми, перспективи»; Вінниця, 2011).  Автор поетичних творів про Т.Шевченка «Дума  про батька народного Тараса Шевченка» та ін…..

Тому і напрошується думка : « Чи міг Павло Іванович написати « критиканство» на Шевченка? Як  вчитель української літератури і мови Ви повинні знати, що кожний для себе відкриває і розуміє Шевченка  по – своєму . Та Людина , яка виросла на творчості  Кобзаря, якавсе своє життя присвятила вивченню Т.Шевченку, впевнена,  має   повне право висловити свою думку так , як притаманно тільки йому. А Вам  і подальше « підтверджувати свої висновки  посиланням на першоджерела та авторитетних дослідників (Ваші  слова)», якщо самі не можете  зробити свої висновки, щодо творчості Шевченка.Особисто Вам раджу  прочитати статтю О.Кочевих «Нотатки на полях «Кобзаря» ( журнал «Отрок» 2005р. №6).  Наведу лише кілька речень  з статті : « Шевченко і релігія – не до кінця вивчена проблема. Молитви в «Кобзарі» зустрічаються постійно : кожна  вирішальна подія, кожен згин думки випереджені зверненням до Бога….

Релігійність у текстах Шевченка активна і постійна, але… войовничо антицерковна….

З усвідомлення, що Тарас Шевченко був перш за все не українець, не поет, революціонер. Він був  перш за все страдник : людина, відмічена великим і страшним даром.

Шевченко  був обдарованим даром незносним, моторошним, надважким. І хоча він згинався під його важкістю, хоча і збивався зі шляху, не кинув свій хрест.І тому поезія Кобзаря, крик опаленої, зраненої душі може парадоксальним чином зцілювати душевні рани читачів»

Щодо битви на Синій  Воді з Вашого матеріалу: «  На сьогодні крапку в дискусії про локалізацію місця  битви поставили науковці з України та Європи, підтримавши версію Миколи Дороша…» Як відомо,  і по сьогодні це питання  залишилось відкритим. Зайдіть у Всесвітню мережу Інтернет і подивіться як святкувала Кіровоградщина, як підтримали  науковці, історики, краєзнавці  і цю сторону … Парадокс цієї битви в тому, що відомо з ким бились, коли бились, кількість військ, лише невідомо  де. На сьогодні впевненим в цьому питанні не може бути ні одна із сторін. Крім битви на Синіх Водах 1362 р. Хмільницькій землі є чим пишатись, але це вже інша тема.

Переходим до найріднішого – до української мови. З Вашої статті :(халтури й непрофесійності не терплю) чи дотримується автор  канонів жанру…». До речі, про Вашу професійність, перечитайте ще раз книгу «Тобою мій край живу…».

Коли спілкуєшся  з Павлом Івановичем, поринаєш у світ українського чистого слова . Рідна мова  у Ткачука закладена генетично. В його слові  поєднуються  знання і досвід попередніх поколінь,  а ще любов до Українського Слова.Чи могла  ця Людина, яка у радянські часи під наглядом КДБ, не скоритись,  популяризувати українську мову і літератури бути «непрофесіоналом» , як Ви  висловились.

А от Ваші нариси потрібно читати тільки з словникамими і то не з одним. Знаю Вашу відповідь, беріть і « піднімайте свій рівень». Та погодьтесь , незручно статті читати з словниками. Щодо статей П.Ткачука , мені відомі відгуки читачів. Даючи статтю,  нарис, книги місцевих краєзнавців, завжди  запитую думку читача. За 20 років ніхто не скаржився на «дотримання канонів жанрів» Павла Івановича. Його статті люблять за простоту  і щирість, відкритість і правдивість. Останню статтю до речі  на яку Ви дали відповідь, я особисто копіювала для багатьох краян . Я впевнена Ви особисто знаєте , що стаття написана не тільки грамотно, але і правдиво.  Ткачук П.І. – Людина смілива, чесна, його критична стаття написана правильно. Наведу  лише кілька прикладів. Відкриваю книгу «Тобою, мій край, живу…Хмільниччина : події, особи , час»  сторінка 182.- Собчук Микола Якович, також беру книгу Шевченківські лауреати , 1962 – 2012: енцикл.довід. /Авт.-упорд. М.Г. Лабінський; Вступ. Слово Б.І.Олійника.- 3-тє вид., змін. І допов.- К.:Криниця, 2012.- 864 с.Різниця тільки в тому, що у книзі Шевченківські лауреати у тексті слова  скорочені, у Вас ні. Знизу стоїть гриф підготувала.  Ні Ви не привласнили, як пишете до Ткачука . Всього -навсього  не вказали звідки  і хто написав. Цікаво знати, як це називається ? Це не лише  один приклад. Їх є ще  і Ви це прекрасно знаєте.

А тепер про одну із Ваших найулюбленіших тем – митці краю.  Та перед цим розповім, що на сьогодні краєзнавство у сільській бібліотеці. Кожний бібліотекар, як і сільський вчитель є літописцем села. Бібліотекарі продовжувачі учителів, щодо  минулих  сторінок села. Учителі завжди були першими  літописцями, завдячуючи їм збереглись  правдиві сторінки історії.

На сьогодні кожний сільський  бібліотекар старається віднайти, дослідити  історію малої Батьківщини. На початку 2000- них років у них це не виходило. З часом , коли односельці зрозуміли, що потрібно від них самих,  то самі  подали  руку. Так зібрались спогади про Голодомор, про події Великої Вітчизняної війни, звичаї та обряди , історії сіл, походження назв сіл, легенди… . Пізніше на сторінках газети «Життєві обрії» все це буде висвітлено . Чотири роки тому у сільську Соколівську бібліотеку завітав  відомий  у Європі художник  з техніки інтарсія Пауль Кренц, уродженець с.Соколова. Сам розповів про себе і чому змінив своє прізвище, ім’я  з Павла Надкреничного на Пауля Кренца та залишив всі координати про себе.  Розпочався пошук  в архівах області та в обласній  науковій бібліотеці, хотілось і йому розповісти , що в Україні про нього також знають. На жаль,  на той час інформації не було.  Як Ви змогли  б  знати його у Всесвітній мережі Інтернет, якщо б не знали  прізвище та ім’я. Ні, Ви не привласнили матеріали,  Ви просто використали інформацію, де не вказали звідки і хто відкрив. Така сама історія і з  художником П.Скомаровським  з с.Подорожна . Тут на багато легше  доказати , що матеріали використані з газети . Те, що П.Скомаровський подарував Петриківській церкві свою ікону, це знали лише односельці. В Інтернеті цього немає . Сумніваюсь , що Ви були у Подорожній та Петриківцях. Якщо і були, то мені було б це відомо. Кожний сільський бібліотекар завжди розповідає краєзнавцю районної бібліотеки  про свої відкриття, збирання спогадів та хто цікавиться  минулим села і  односельцями села. Чому так? Протягом 20 років  старалась заслужити довіру не тільки на словах, ай на ділі. Ще добавлю, Ви навіть, не можете уявити, скільки сіл було досліджено, скільки  ногами  протоптано стежин краю разом з сільським бібліотекарем. Тому і знаю цей край не тільки в документах, а в основному  від краян.

А тепер про Вашу толерантність, про толерантність ТкачукаВи написали : « Та бачу, пану Ткачуку не властива толерантність. Де вже тут до лицарської честі  – мочи їх!» .  Звертаємось до Вашої книги «Тобою, мій краю, живу…» ,сторінка 130 . Для читача  про  Олександра Никифоровича Чорного « Творча співпраця  з письменником  Василем Остаповим  залишила  особливий слід у творчій  біографії майстра. Їхній  фільм «Будь мені теплою, земле» захоплює філософією людяності, вражає неординарністю підходу до теми  сільського буття. Зафіксовані  безпристрасним  об’єктивом камери повсякденні турботи селян  із Петриківець, їхні роздуми, спогади допомагають читачеві осмислити відповіді на вічні запитання про сенс життя . Жаль лишень, що надто мало чисельна глядацька  кіноаудиторія  у цих робіт». По – перше,  фільм «Будь мені теплою, земле» –  спогади про Голодомор 1932- 1933р. Автор фільму  разом з  В.Остаповим були одними із  перших, хто у Хмільницькому районі  досліджував  1932- 1933рр.. По – друге ,  фільми  О.Чорного  (крім двох фільмів)  пропали, ніхто не знає, де ці фільми. Говорити про « мало чисельну глядацьку  кіноаудиторію» дуже некоректно і неправильно. Його фільми ( ті, які я пам’ятаю) завжди викликали захоплення. Прості та водночас цікаві, вони розповідали про красу простих речей. Наприклад , фільм «Перо» . Летить перо під класичну музику. Нічого на перший погляд цікавого, але вже більше двадцяти років  пам’ятаю цей фільм . Глядачі , які пам’ятають цей фільм такої ж самої думки.

Незрозуміло, чому  у книгу не увійшли такі відомі діячі, які знанні  і відкритті не тільки у Хмільницькому районні , але і на Вінниччині:

Святитель Феодосій Чернігівіський, який родом з с.Вугли

Валерій Михайлосвький – російський  письменник, відомий у Росій мандрівник, автор  не тільки цікавих , але  і наукових книг…..

Хто- хто, а Ви про цих  краян добре знали. У книги увійшли голови сільських рад. Це дуже добре, але чому  не всі. Невже автори книги не знали про других, які на сьогодні для своїх односельців , села зробили дуже багато. Виграли гранти, провели газ …. Ви ж Віро Анатоліївна і депутат районної ради.Невже у Хмільницькому краї не має талановитих дітей, які  відомі на теренах України. Наведу приклади:

Віктор Хіміченко  ,дитина – вундеркінд і хоча він уже студент, але його здібності викликають захоплення,Наталя Камбарова – художниця…Сьогодні вони вже студенти .

Ви б тільки сказали своїм колегам, впевнена про своїх учнів вони надали інформації, бо саме вони розкрили ці таланти.

А ще  не розумію, чому перша сторінка книги ілюстрована світлинами палацаКсідо? Невже  у Хмільницькому районі немає гарних краєвидів? Також для чого у книгу про краян вставляти походження сіл району?  . Тим більше , що це повтор повністю книги «Витоки», трішки добавлено з історію сіл , які друкувались протягом 2013 року. До речі, 90 % походження назв сіл району з книги не збігаються з спогадами старожилів сіл району.

Впевнена , що добра критика йде на користь, чому засвідчує нова книга М.Дороша « Зі Словом великим Тараса – навчаюсь, працюю, живу…( У віночок  Кобзареві»

Хочеться дати  Вам гарну пораду. А чи сприймете Ви її, такі відомі, маститі і знані діячі. Нагадаю лише українське прислів’я «Де просто, там анголів сто». І побажати, щоб Ваші майбутні  книги були правдивими та   справжнім подарунком   нащадкам. Не тільки про знаних краян ( в основному це Ваша тематика), але і про простих, які своєю працею, життям возвеличили Хмільницьку землю. Потрібно  любити не себе у цьому краї, а в собі  любити цей тисячолітній  край.  І  ще не  тільки цитувати  Святе Письмо, але і виконувати ці Заповіти  всім разом.

Шановний читач, Ваша думка мені цікава найбільше.

Оксана Михалиця

краєзнавець районної бібліотеки  для дорослих