Close
Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Search in posts
Search in pages

31.01.2014

ЖОВЧ

viraПід такою назвою нам передали матеріал пані Віри Степанюк з проханням опублікувати на Громадському Форумі Хмільниччини. Що ми й робимо. Варто тільки зазначити, що запропонований матеріал є реакцією на статтю, що була розміщена в міськрайонній газеті «Життєві обрії».

Неси в очах дива і недива, 

Хай буде тільки правда в них жива!

В. Підпалий

Люблю я справіку наше слово «муж», одного з ним кореня – «мужність» і «мужчина». Муж, що готовий до чину, себто благородної дії. Чи то своїми грудьми захистити свободу, чи словом своїм озвучити правду. Про таких казали в давнину – муж великий. Великий гідними справами. Реалії нашого часу призвели до поширення в розмовному стилі слова-новотвору «мужчинка». Щось таке сіреньке та дрібненьке, на чин благородний не здатне, хіба спідтиха-тихо підніжку ближньому підставити й сховатись у кущі. А при зустрічі – куди там вибачитись! – погляд відвести. Отакі вони, поріддя здрібнілих мужів, і жаль за їх бере, і встид, їй-богу.

Якось прочитала в Альфреда Єнсена, як він порівнював працю літератора, літературного критика зокрема, із лицарським двобоєм на мечах. Тільки не завжди був чесним той двобій. Один із піднятим заборолом дивився у вічі супротивнику, а інший забороло не підняв, щоб поглядом не видати свій страх. То ж , пишучи критичні статті, ви забороло піднімайте, хай погляд ваш лишається відкритим.

Читаю в місцевій газеті «Життєві обрії» статтю. Має бути критична, бо й заголовок такий алюзивно-іронічний – «Якби мудрість була своя». Когось шпетить автор, Павло Ткачук, за брак мудрості. Читаючи газетний матеріал, маю звичку відслідковувати, (халтури й непрофесійності не терплю) чи дотримується автор канонів жанру. Оскільки знаю, що пан Ткачук має філологічну освіту, прагне ствердити себе в ролі критика, то й мусів би пам’ятати елементарні правила написання критичних матеріалів. Щоб не втомлювати не втаємниченого в справу читача, передам їх словами нашого земляка Давида Копиці, коротко й афористично: «Не махай літературною голоблею!» Та бачу, пану Ткачуку не властива толерантність. Де вже тут до лицарської честі – мочи їх! Їх – це упорядників довідника «Тобою, краю мій, живу… Хмільниччина: події, особи, час», який побачив світ наприкінці 2013 року, Миколу Дороша і Віру Степанюк. Щоправда, П.І.Ткачук таки розгледів позитивну сторону видання: «об’ємно-приваблива, ілюстрована». А далі – «літературна голобля» пішла гуляти.

Виявляється, за логікою автора статті, безсовісні упорядники привласнили славу «сотень прізвищ дописувачів міськрайгазети «Життєві обрії», працівників районної і сільських бібліотек, шкіл, сільрад…». Але, якщо пан величає себе краєзнавцем, то має знати, що гриф «підготував» не рівнозначний «привласнив». Це значить, що, використавши різні джерела інформації, узагальнив їх і сформував текст. У науково-популярній літературі такий спосіб подачі довідкового матеріалу має місце. Якби ж Павло Іванович читав книжку не тільки упереджено, а й уважно, то на 5-ій сторінці побачив би перелік установ, організацій і навіть конкретних прізвищ, яким упорядники висловлюють подяку.

Наступне. Про словесний блуд. Шевченка я не буду захищати, бо, як сказав Іван Дзюба: «Шевченко захистить себе сам. Якщо його читати». Отож, мудрий читач розуміє, що висмикані автором цитати з Шевченкових творів відіграють  у статті роль тієї ж таки голоблі. Яка вдаряє всіх, і в першу чергу читача, бо за міркуваннями Павла Ткачука, читач – «сліпий», а ведуть його «ошуканці». Але чи не сам автор словоблудствує? Цитую : «Досі скрізь в історичних виданнях, навіть в історії України–Руси Михайла Грушевського, фігурує невідома в Україні річка Сині Води, на якій нібито відбулася битва литовсько-руських військ під проводом князя Ольгерда. Хоч скільки б ви шукали згадану річку – на Україні, принаймні, не знайдете, як не знайшли її досі інші, бо така річка просто не існує. Тоді декотрі дослідники спробували Сині Води ототожнити з Синюхою , що плине на Кіровоградщині, але ж це абсурд, бо ж подія відбулася на Поділлі… А згадка про Хмільник є розгадкою річки, на якій сталася перша переломна перемога, і цією річкою є ліва притока Богу, Снивода, що ледве-ледве ворушить свої хвилі через Уланів, Воронівці, Чернятинці… Битва, ймовірніше, відбулася в районі Уланова – Воронівець – Чернятинець, можливо, й далі». Хто автор цих рядків, спитаєте? Павло Ткачук. А стаття видрукувана в газеті «Освіта» за 9 лютого 1994 року під заголовком «Снивода – річка історична». То коли Ви були щирі, без словоблудного заборола? Тоді, в 1994-му, коли закликали виправити «неоковирну помилку» про місце битви і гідно вшанувати пам’ять предків, чи тепер – у 2014-му – коли, апелюючи до краєзнавця Миколи Дороша, пишете: «Чи не найбільше наплутав пан історик про битву на Сниводі, нібито колись річка називалася Синя Вода… Отже, Синя Вода – це Синюха в середоплинні Богу – Бугу!»  Читачу,  виріши сам, хто блудить словами! Хто пише, «сині казки». На сьогодні крапку в  дискусії про локалізацію місця битви поставили науковці з України та Європи, підтримавши версію Миколи Дороша, а краяни спорудили пам’ятний знак на околиці Уланова і таки вшанували ратний подвиг предків. Ви ж про це мріяли, пане краєзнавцю?

Далі про дрібність. Цитую П.Ткачука: «Крізь свої обмежені погляди В.Степанюк «прослідковує канву становлення Шевченка-християнина». І знову кличе Тараса Григоровича в поміч, цитуючи «Посланіє». Мої «обмежені погляди» я основую не на емоціях – на відміну від автора статті – а на знаннях, і підтверджую свої висновки посиланнями на першоджерела та авторитетних дослідників. Отож, і в моїй статті «Тарас Шевченко: прочитання серцем» (у довіднику С.237-238) свій умовивід роблю, опираючись на щоденникові записи Шевченка, його листи періоду заслання та твори останніх років життя, вказуючи при цьому джерело, як того вимагає наукове дослідження. Зауважу, що  думку про вплив Святого Письма на життя Шевченка й творчість останнього періоду висловив ще Іван Франко у статті «Шевченкова Марія» (Зібр.тв. у 50т. – т.39),вказавши на «незвичайний підйом релігійного духу у його творчості після заслання». Сучасне ж шевченкознавство йде далі. Дослідники творчості Тараса Григоровича Шевченка твердять, що цілий «Кобзар» можна ( і треба!) «розглядати як безперервний діалог з Богом» (В.Барка) , хоча місцями й вельми драматичний. А вести діалог можна із тим, в чиє існування віриш, кому звіряєшся серцем. Василь Барка писав, що «чимало текстів «Кобзаря» становлять собою зразки найчистішої релігійної поезії». Юрій Шевельов  у праці «Світи Тараса Шевченка» здійснює таке дослідження: «У повному корпусі Шевченкової поезії слова Україна і український вживаються 269 разів…Але слова Бог, божий, Господь, господній, Ісус,Христос, Христів – 1281 раз. Тобто, Шевченкова спадщина , не меншою мірою, ніж історії літератури, є також факт історії релігії». Оксана Забужко в праці «Шевченків міф України» стверджує, «що  тексти «Кобзаря» можна вивчати як коментарі та апокрифічні додатки до Святого Письма , – зарівно Старого, як і Нового Заповіту». А для цього треба, щоб мудрість була своя.

Стосовно іншої моєї праці, дослідження мовних особливостей поеми Володимира Козака-Семибрата «Дума про нічний Чорнобиль» ( у довіднику С.83 – 84) . Критик Ткачук пише «підтасувала біблійний сюжет про кару Божу, «зорю Полин». Нібито сама назва – символ лиха.

Як для вчительки, не личить таке робити!»  Повторюся, пане Павле, підтасовувати – не моє. Так, я цитую Об’явлення святого Івана Богослова (8:10), у якому передбачено Апокаліпсис, що чекає на людство, і подаються його ознаки, одна з яких – «зоря, палаюча, як смолоскип. А ймення тій зорі Полин». Тлумачення цієї ознаки кінця світу як вибуху Чорнобиля (а чорнобиль – різновид полину) – це не моя «підтасовка», а вислід декого із теологів, підхоплений українськими письменниками. Раджу почитати Катерину Мотрич або ж Володимира Яворівського. Я переконана: у Біблії  немає випадковостей, там кожне слово – правда.

Ще одна ремарка. Цю статтю я написала як доповідь на Всеукраїнську наукову конференцію «Літературне краєзнавство Поділля в системі сучасної освіти: стан, проблеми, перспективи», яка відбулася у Вінницькому педагогічному університеті. Вона видрукувана у Збірнику наукових праць (2011), як і ваша, пане Павле. Ми з Вами виступали в одній авдиторії перед науковцями та студентами. Чому ж Ви тоді не сказали про «підтасовки біблійного сюжету»? Щоб виступити на такому поважному зібранні, претенденти проходять ретельний відбір. З моєю працею ознайомилися попередньо члени оргкомітету, а це знані в наукових колах люди. Їхня думка далека від Вашої, і для мене вона важлива.

Як бачимо, критика і критиканство не мають нічого спільного. Якщо  рукою водять емоції та домисли, а не об’єктивна думка, то на папір виливається жовч.

                                                                                                                Віра Степанюк

3 Comments on “ЖОВЧ

Валентин
02.02.2014 at 07:18

Бред!!!

Валентин
02.02.2014 at 07:19

сивої кобили

громадянка
03.02.2014 at 11:43

Правда, кобила ще не сива. І навіть стрибає як раніше. А взагалі ця фігня (зацитую одну милу жіночку) – “для струшування своїх мозкових хробаків”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *