КЕНГІР. ПРАВО НА ПАМ'ЯТЬ…

Є такі події в нашій історії, забуття яких рівнозначне самознищенню нації. До таких належить Кенгірське повстання політв’язнів 1954 року.

Пріснопам’ятний Ульянов – Лєнін, крім інших бід, був ще й «батьком і родоначальником» страшного породження ХХ століття – концтаборів, тобто спец зон, де ламали морально й нищили фізично інакомислячих, не піддатних системі громадян. До рівня безвідмовно працюючого механізму концтабірну мережу розвинули два найкривавіші тирани ХХ століття – Сталін і Гітлер. Світова спільнота засудила комунізм і фашизм як антигуманістичні ідеології. Увесь світ знає про звірства фашистів у Треблінці чи Аушвіці, але набагато менше завіса відкрилася над комуно-більшовицькими злодійствами. Важко злічити всі табори ГУЛАГу на просторах СРСР. Тільки в регіоні Воркути їх було 69. У 1948 році сталінський режим утворив спецтабори для політичних в’язнів, оскільки після офіційного завершення війни не зменшився спротив народів Радянського Союзу комунізмові, продовжувалася боротьба за незалежність. Отож, націоналістів треба було ізолювати. Для цього у різних , але віддалених і мало заселених закутках Союзу, створили спец табори, дали їм назви: на Колимі – Берлаг, у Воркуті – Рєчлаг, у Норильську – Горлаг, у Мордовії – Дубравлаг, в Інті – Мінлаг, у Казахстані – Степлаг. Власне , в одному із таборів казахського Степлагу , в Кенгірі Джезказганської області, із 16 травня по 26 червня 1954 року відбувалося повстання політв’язнів. Сорок днів повноцінного, гідного людини життя, за яке сміливці жорстоко поплатилися. Але водночас існуючий режим отримав попередження, що всякому свавіллю приходить кінець, а прагнення до волі не знищить жодна диктатура.

1994 року італійка Марта Кравеллі виявила у розсекреченому фонді Держархіву РФ справу №228, де були зібрані документи про Кенгірське повстання. На сьогодні видрукувані спогади його учасників, зокрема в Україні це здійснив безпосередній учасник тих подій Володимир Караташ. Книга має назву «На барикадах Кенгіра». До 60-ї річниці пам’ятної події знято кілька документальних стрічок.

Із розсекречених матеріалів російського архіву стало відомо про національний склад Степлагу: загальна кількість – 20698 осіб; із них українців майже половина – 9596, литовців – 2690, росіян – 2661, латвійців -1074, білорусів – 878; були навіть японці, афганці, турки… Дістали до живого комуністи всіх!

16 травня 1954 року почався бунт проти нестерпних умов утримання в’язнів, який переріс у повноцінний, добре організований спротив режимові. Вибрали свій уряд, що керував повстанням, складав вимоги та вів перемовини з табірним начальством. Очолив його Капітон Кузнєцов. Були створені інші управлінські структури: відділ безпеки, пропаганди, агітації, комендатура, радіовузол ( навіть вдалося виходити в ефір і повідомити про повстання). Вимоги повсталих не виходили за рамки гідного людського існування: восьмигодинний робочий день, зняття принизливих номерів з одягу ( їх називали за цими номерами, що були виведені на спині, шапці, руці й нозі). Вимагали також вільного листування і побачення з рідними, людського харчування ,відпуску на волю малолітніх в’язнів та інвалідів. Але перемовини не давали результатів, влада не бажала йти на поступки. Тоді в’язні почали з металевих грат кувати зброю. Як свідчить усе той же архів, було виготовлено 4855 одиниць холодної і вогнепальної зброї. Готувалися до оборони. І пили життя. Знаходили навіть часинку для пісень. Патріарх українських політв’язнів Михайло Сорока написав гімн повстанців «У гарячих степах Казахстану», новостворений хор співав повстанську «Соколи, соколи, ставайте в ряди», хтось написав мелодію на Сосюрин вірш «Любіть Україну».

Учасниця тих подій, Емма Войцехович зі Стрийщини, згадала цікаву подробицю. Коли на другий день повстання хоронили трьох загиблих, тільки один із яких був українцем, то вирішили усіх ховати у вишиванках, гарнішого й ошатнішого одягу не було.

Кожен день відносної свободи починався зі спільної молитви. Люди жили в піднесенні, але з постійною готовністю оборонятися, вмерти на барикадах.

І от настав той останній день… Зі спогадів Ганни Геник-Скільської,учасниці подій: « Того досвітку 26 червня 1954 року не забути нікому, хто його пережив. З гучномовців, що були встановлені по сторожових вишках, довкола табору пролунала команда: «Увага! Наступаємо на ворогів народу!» У проломи муру, що оточував табір, посунули танки, за ними автоматники. Над табором пролетіли літаки-винищувачі. Першими впали хлопці, які були сторожовими на барикадах. Танки йшли на людей. Група жінок у вишиванках відчайдушно стали на їхньому шляху, вірячи, що не посміє воїн іти на беззбройних людей. Але даремно. Під гусеницями танків тріщали кості…» Красуню волинячку Параску Антонюк розчавив танк, литовка Агнюте , якій відрізало ноги, благала про смерть, киянка Анна Прісман волала про допомогу…Хлопці чинили опір, але недовго. Табір оточили військові. Сім сотень смертей – це плата за ковток свободи. Але не буває даремної смерті в борні за волю.

Зі світлин вони дивляться на нас, такі молоді, красиві, рішучі, повні сил. Хочеться знати усіх поіменно, всіх понад дев’ять тисяч українців із Волині, Одеси, Львова і Кіровограда, Вінниці й Миколаєва, зі всієї України. Всім уклін вам, сміливі люди, які дали урок мужності й злету людського духу. Хоч і люблять російські диктатори їздити танками по душах і тілах українців, зодягнених у вишиванки, але нехай пам’ятають: ми діти й онуки кенгірських повстанців, їхня кров тече і в наших жилах.

…Кожен із них – висока, цілована Богом зірка, що світить нам дороговказом із небес,

веде до тієї України , за свободу якої вони поклали своє життя.

Віра Степанюк.