Порнографія в законі. Замість протидії дитячому порно Рада підводить під статтю всіх без винятку користувачів Інтернету
15.02.2010
22 жовтня Верховна Рада вражаючою більшістю в 404 голоси прийняла в першому читанні закон, спрямований нібито на «протидію розповсюдженню дитячої порнографії.» І відразу ж проти цього закону, який влучно охрестили «Законом 404» (404 – код помилки, який браузер генерує у випадку відсутності інтернет-сторінки за вказаною адресою) виступили дійсно широкі маси: від звичайних блогерів та активістів до, скажімо, керівника департаменту стратегічних технологій «Майкрософт-Україна».
АВТОР: Іван МЕЛЬНИК
Невинуватих немає
І зовсім не тому, що в країні настільки багато любителів порнухи. Просто якщо закон буде остаточно прийнятий з тими ж нормами, які в ньому є зараз, будь- якого (це не перебільшення) користувача Інтернету в Україні можна буде запроторити за грати. А будь-який інтернет-ресурс – закрити.
Яким чином «закон 404» збирається протидіяти розповсюдженню дитячої й не тільки порнографії? Основний засіб описується класичною формулою «ташщіть і нє пушщать». А саме:
- Провайдери телекомунікаційних послуг зобов’язаниі заблоковувати адреси мережі Інтернет, на яких представлена продукція порнографічного характеру.
- Провайдери телекомунцікацій зобов’язані вести журнал адрес мережі Інтернет, які відвідав абонент.
- У разі виявлення порушення абонентом законодавства України, а саме розповсюдження, використання, продаж, купівля, обмін продукцією порнографічного та еротичного характеру із використанням неповнолітніх, провайдери телекомунікацій зобов’язані повідомити правоохоронні органи.
Тобто, інтернет-провайдери тепер за законом будуть зобов’язані виконувати відразу декілька цікавих завдань. По-перше, шпигувати за своїми абонентами. По-друге, досліджувати інтернет-сайти на предмет того, чи є на них продукція порнографічного характеру, чи ні. По-третє, доносити на «неблагонадійних» абонентів, які відвідують ці самі сайти.
А що ж користувачі ? В них теж з’явиться цікавий обов’язок – побачили в інтернеті сайти з «насильством, порнографію, проявами расової і національної нетерпимості та тероризму, пропагандою наркотиків, порушенням прав інтелектуальної власності» - відразу «катайтє тєлєгу» в правоохоронні органи.
Ну то й що? – скаже з цього приводу добропорядний громадянин, який ніколи-ніколи не відвідує сайти з розпусними картинками або власник інтернет-сайту, на якому любителі, наприклад, домашнього квіткарства обмінюються досвідом. – Ми до цього порнографічного бруду непричетні, то чого нам боятися?
В тому-то й справа, що боятися треба всім. Скажімо, вищезгаданий громадянин може цілком випадково підхопити в Інтернеті вірус, який відкриватиме з десяток жорстких порносайтів при кожному запуску браузера. Або те ж саме станеться після кліку на невинному банері-«приманці».
Після чого провайдер у відповідності до закону зафіксує факт відвідання порносайту, повідомить компетентні органи, і наш допропорядний громадянин вже попав на штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або під арешт на строк до шести місяців, або в тюрму на строк до трьох років.
Втім, у провайдерів чи власників інтернет-ресурсу перспективи не світліші. Накидати в коментарі на тому чи іншому сайті, блозі чи форумі кільканадцять лінківв на порноресурси – справа кількох хвилин. А потім хай наші найгуманніші в світі правоохоронні органи розбираються з підлим пропагандистом порнографії за всією суворістю новоприйнятого закону.
Це просто порнографія якась
Не знаю, чи уважно читали 404 народні обранці те, за що вони так дружно голосували. Мабуть, що ні. Інакше вони не могли б не помітити масу неохайностей та нестиковок, які містить прийнятий ними в першому читанні «закон 404». Скажімо, те, що в заголовку йдеться про протидію ДИТЯЧІЙ порнографії, а в багатьох статтях санкції запроваджуються за порнографію взагалі.
Так само очевидно, що «закон 404» містить масу юридичних порушень – аж до порушення прав громадян, наведених в Конституції України. Детально про це можна прочитати на сайті активістів, які намагаються зупинити остаточне прийняття цього закону. Або ж у висновку Головного експертного управління Верховної Ради, в якому чорним по білому написано: закон в цьому вигляді приймати недоцільно, його треба відправити на доопрацювання.
Однак варто було б поглянути на це питання ще з одного ракурсу. А саме – які мотиви були в тих, хто намагається провести подібний закон через Раду. І як ці мотиви відрізняються від тих підходів, які застосовуються в провідних країнах світу задля тієї ж мети – боротьби з дитячою порнографією в Інтернеті.
Зрозуміло, що жоден провайдер у світі не зможе заблокувати ВЕСЬ масив порнографічних сайтів, представлених в Інтернеті. Так само неможливе й тотальне покарання всіх, хто відвідує порносайти. Більше того, нечіткість або навпаки, занадто широке тлумачення в законі поняття «порнографія» чи «дитяча порнографія» (скажімо, якщо 30-річна тітка на порнознімках вдягнена в шкільну форму, це за законом визначається як дитяче порно) залишає величезний простір для різночитань.
Проте саме така неконкретність та нечіткість перетворює «закон 404» на ідеальну зброю для дискредитації певної особи. Вимазати будь-кого з користувачів інтернету брудом з ніг до голови не складе жодних труднощів.
Таким чином, концепція українського «закону 404» зводиться до двох принципів. Перший – потенційними порушниками є всі. Другий – каратимуть «за порнуху» тих, кого влада захоче покарати.
Цей підхід є абсолютно антагоністичним до того, як цю ж проблему вирішують в світі. Там пріоритети цілком інакші. Перший – закони не «борються з дитячою порнографією» як явищем, а ЗАХИЩАЮТЬ ДІТЕЙ. Другий пріоритет після захисту неповнолітніх – захист інтересів суспільства (наприклад, в його інтересах заборонити порноресурси, що заохочують до скоєння насильства). Третій пріоритет – якщо інтереси дітей чи суспільства не порушені, закон захищає права громадянина отримувати ту інформацію, яка йому цікава. В тому числі й порнографічну.
Конспект для другого читання: досвід Британії та США
Як це діє на практиці? Скажімо, в Британії функціонує організація під назвою Internet Watch Foundation (Фонд спостереження за Інтернетом, IWF). Вона є неурядовою, хоч її співробітники і співпрацюють із правоохоронними органами країни. Завдання IWF полягає в створенні «чорного списку» сайтів, що містять дитячу порнографію. Цей список регулярно поповнюється – причому в абсолютно переважній більшості випадків не внаслідок якихось «слідчих дій», а на основі звернень користувачів Інтернету.
Провайдери Британії отримують від IWF «чорний список» і блокують доступ до вказаних в ньому адрес. Показово, що користувач, який спробує «достукатися» до забороненої адреси, не отримає ніяких грізних попереджень, за винятком тієї самої «помилки 404 - сторінку не знайдено». Результат - 98% сайтів з дитячою порнографією в Британії просто неможливо відкрити.
Відчуваєте різницю? Замість того, щоб шукати «потенційно винних» серед провайдерів чи користувачів, британський закон захищає інтереси суспільства та дітей. Тихо і ефективно.
Окрім цього, в Британії діють законодавчі норми, які забороняють «екстремальну порнографію»: ту, де зображено загрозу людсьому життю чи здоров’ю, а також некрофілію та зоофілію. Причина – шанувальники подібних картинок вважаються потенційно небезпечними для суспільства.
Так, у лютому 2009 року під суд потрапив 20-річний молодик, який здав у ремонт комп’ютер, на жорсткому диску якого була «екстремальна порнографія». Винуватець потрапив під 18-місячний нагляд, заплатив штраф у ?65 фунтів та був зобов’язаний відбути 24 години в корекційному центрі.
Був і інший приклад. 26 червня 2007 р. британський таблоїд The Daily Star написав статтю про виявлений в Інтернеті «художній твір», автор якого у вкрай жорстоких та натуралістичних подробицях змальовував почергові вбивства співачок поп-групи Girls Aloud.
Історія викликала бурхливий резонанс, і правоохоронні органи встановили автора – ним виявився такий собі Деррін Вокер. Однак судова справа проти нього завершилася нічим – Вокера було визнано невиновним. І не тому, що його авторство виявилося недоведеним. Головним аргументом стали свідчення експерта з інформаційних технологій про те, що «оповіданнячко» можна було знайти в Інтернеті лише в тому разі, якщо хтось цілеспрямовано шукав саме цей матеріал.
Тобто, знову бачимо в дії той самий принцип – закон карає не порнографію як таку, а захищає інтереси суспільства чи неповнолітніх. Якщо ці інтереси не порушені – підстав для втручання закону немає.
Подібна ситуація спостерігається і в США. Там «доросла» порнографія офіційно дозволена законом – її виробництво чи використання входить до гарантованого 1 поправкою до Конституції США права на свободу висловлювання.
У 1996 році в США був прийнятий Акт запобігання дитячій порнографії, який через шість років… був скасований Верховним Судом США як неконституційний (!!!). Підставою стало те, що в Акті до забороненої законом дитячої порнографії віднесли й т.зв. «віртуальну порнографію» - тобто, зображення не реально існуючих дітей, а уявних персонажів.
Здавалося б, яка різниця між «справжнім» та «віртуальним» дитячим порно – і там, і там суть одна (до речі, в «законі 404» «віртуальне порно» вважається незаконним). Однак американська Феміда розсудила інакше: оскільки у «вигаданому» порно не порушені інтереси чи права реально існуючих дітей, підстав для його тотальної заборони немає. У запровадженому в 2003 році т.зв. Акті PROTECT «віртуальне дитяче порно» не трактується як однозначно незаконне – все залежить від ступеню його «непристойності».
Вказані вище моменти варто взяти до уваги українським законотворцям перед тим, як розглядати «закон 404» у другому читанні. Зрозуміло, що нещодавній скандал вкрай загострив проблему протидії дитячій порнографії чи педофілії. Однак треба виходити саме з позицій захисту інтересів дітей та суспільства, а не із типового совкового бажання все контролювати й регламентувати.
АВТОР: Іван МЕЛЬНИК
Невинуватих немає
І зовсім не тому, що в країні настільки багато любителів порнухи. Просто якщо закон буде остаточно прийнятий з тими ж нормами, які в ньому є зараз, будь- якого (це не перебільшення) користувача Інтернету в Україні можна буде запроторити за грати. А будь-який інтернет-ресурс – закрити.
Яким чином «закон 404» збирається протидіяти розповсюдженню дитячої й не тільки порнографії? Основний засіб описується класичною формулою «ташщіть і нє пушщать». А саме:
- Провайдери телекомунікаційних послуг зобов’язаниі заблоковувати адреси мережі Інтернет, на яких представлена продукція порнографічного характеру.
- Провайдери телекомунцікацій зобов’язані вести журнал адрес мережі Інтернет, які відвідав абонент.
- У разі виявлення порушення абонентом законодавства України, а саме розповсюдження, використання, продаж, купівля, обмін продукцією порнографічного та еротичного характеру із використанням неповнолітніх, провайдери телекомунікацій зобов’язані повідомити правоохоронні органи.
Тобто, інтернет-провайдери тепер за законом будуть зобов’язані виконувати відразу декілька цікавих завдань. По-перше, шпигувати за своїми абонентами. По-друге, досліджувати інтернет-сайти на предмет того, чи є на них продукція порнографічного характеру, чи ні. По-третє, доносити на «неблагонадійних» абонентів, які відвідують ці самі сайти.
А що ж користувачі ? В них теж з’явиться цікавий обов’язок – побачили в інтернеті сайти з «насильством, порнографію, проявами расової і національної нетерпимості та тероризму, пропагандою наркотиків, порушенням прав інтелектуальної власності» - відразу «катайтє тєлєгу» в правоохоронні органи.
Ну то й що? – скаже з цього приводу добропорядний громадянин, який ніколи-ніколи не відвідує сайти з розпусними картинками або власник інтернет-сайту, на якому любителі, наприклад, домашнього квіткарства обмінюються досвідом. – Ми до цього порнографічного бруду непричетні, то чого нам боятися?
В тому-то й справа, що боятися треба всім. Скажімо, вищезгаданий громадянин може цілком випадково підхопити в Інтернеті вірус, який відкриватиме з десяток жорстких порносайтів при кожному запуску браузера. Або те ж саме станеться після кліку на невинному банері-«приманці».
Після чого провайдер у відповідності до закону зафіксує факт відвідання порносайту, повідомить компетентні органи, і наш допропорядний громадянин вже попав на штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або під арешт на строк до шести місяців, або в тюрму на строк до трьох років.
Втім, у провайдерів чи власників інтернет-ресурсу перспективи не світліші. Накидати в коментарі на тому чи іншому сайті, блозі чи форумі кільканадцять лінківв на порноресурси – справа кількох хвилин. А потім хай наші найгуманніші в світі правоохоронні органи розбираються з підлим пропагандистом порнографії за всією суворістю новоприйнятого закону.
Це просто порнографія якась
Не знаю, чи уважно читали 404 народні обранці те, за що вони так дружно голосували. Мабуть, що ні. Інакше вони не могли б не помітити масу неохайностей та нестиковок, які містить прийнятий ними в першому читанні «закон 404». Скажімо, те, що в заголовку йдеться про протидію ДИТЯЧІЙ порнографії, а в багатьох статтях санкції запроваджуються за порнографію взагалі.
Так само очевидно, що «закон 404» містить масу юридичних порушень – аж до порушення прав громадян, наведених в Конституції України. Детально про це можна прочитати на сайті активістів, які намагаються зупинити остаточне прийняття цього закону. Або ж у висновку Головного експертного управління Верховної Ради, в якому чорним по білому написано: закон в цьому вигляді приймати недоцільно, його треба відправити на доопрацювання.
Однак варто було б поглянути на це питання ще з одного ракурсу. А саме – які мотиви були в тих, хто намагається провести подібний закон через Раду. І як ці мотиви відрізняються від тих підходів, які застосовуються в провідних країнах світу задля тієї ж мети – боротьби з дитячою порнографією в Інтернеті.
Зрозуміло, що жоден провайдер у світі не зможе заблокувати ВЕСЬ масив порнографічних сайтів, представлених в Інтернеті. Так само неможливе й тотальне покарання всіх, хто відвідує порносайти. Більше того, нечіткість або навпаки, занадто широке тлумачення в законі поняття «порнографія» чи «дитяча порнографія» (скажімо, якщо 30-річна тітка на порнознімках вдягнена в шкільну форму, це за законом визначається як дитяче порно) залишає величезний простір для різночитань.
Проте саме така неконкретність та нечіткість перетворює «закон 404» на ідеальну зброю для дискредитації певної особи. Вимазати будь-кого з користувачів інтернету брудом з ніг до голови не складе жодних труднощів.
Таким чином, концепція українського «закону 404» зводиться до двох принципів. Перший – потенційними порушниками є всі. Другий – каратимуть «за порнуху» тих, кого влада захоче покарати.
Цей підхід є абсолютно антагоністичним до того, як цю ж проблему вирішують в світі. Там пріоритети цілком інакші. Перший – закони не «борються з дитячою порнографією» як явищем, а ЗАХИЩАЮТЬ ДІТЕЙ. Другий пріоритет після захисту неповнолітніх – захист інтересів суспільства (наприклад, в його інтересах заборонити порноресурси, що заохочують до скоєння насильства). Третій пріоритет – якщо інтереси дітей чи суспільства не порушені, закон захищає права громадянина отримувати ту інформацію, яка йому цікава. В тому числі й порнографічну.
Конспект для другого читання: досвід Британії та США
Як це діє на практиці? Скажімо, в Британії функціонує організація під назвою Internet Watch Foundation (Фонд спостереження за Інтернетом, IWF). Вона є неурядовою, хоч її співробітники і співпрацюють із правоохоронними органами країни. Завдання IWF полягає в створенні «чорного списку» сайтів, що містять дитячу порнографію. Цей список регулярно поповнюється – причому в абсолютно переважній більшості випадків не внаслідок якихось «слідчих дій», а на основі звернень користувачів Інтернету.
Провайдери Британії отримують від IWF «чорний список» і блокують доступ до вказаних в ньому адрес. Показово, що користувач, який спробує «достукатися» до забороненої адреси, не отримає ніяких грізних попереджень, за винятком тієї самої «помилки 404 - сторінку не знайдено». Результат - 98% сайтів з дитячою порнографією в Британії просто неможливо відкрити.
Відчуваєте різницю? Замість того, щоб шукати «потенційно винних» серед провайдерів чи користувачів, британський закон захищає інтереси суспільства та дітей. Тихо і ефективно.
Окрім цього, в Британії діють законодавчі норми, які забороняють «екстремальну порнографію»: ту, де зображено загрозу людсьому життю чи здоров’ю, а також некрофілію та зоофілію. Причина – шанувальники подібних картинок вважаються потенційно небезпечними для суспільства.
Так, у лютому 2009 року під суд потрапив 20-річний молодик, який здав у ремонт комп’ютер, на жорсткому диску якого була «екстремальна порнографія». Винуватець потрапив під 18-місячний нагляд, заплатив штраф у ?65 фунтів та був зобов’язаний відбути 24 години в корекційному центрі.
Був і інший приклад. 26 червня 2007 р. британський таблоїд The Daily Star написав статтю про виявлений в Інтернеті «художній твір», автор якого у вкрай жорстоких та натуралістичних подробицях змальовував почергові вбивства співачок поп-групи Girls Aloud.
Історія викликала бурхливий резонанс, і правоохоронні органи встановили автора – ним виявився такий собі Деррін Вокер. Однак судова справа проти нього завершилася нічим – Вокера було визнано невиновним. І не тому, що його авторство виявилося недоведеним. Головним аргументом стали свідчення експерта з інформаційних технологій про те, що «оповіданнячко» можна було знайти в Інтернеті лише в тому разі, якщо хтось цілеспрямовано шукав саме цей матеріал.
Тобто, знову бачимо в дії той самий принцип – закон карає не порнографію як таку, а захищає інтереси суспільства чи неповнолітніх. Якщо ці інтереси не порушені – підстав для втручання закону немає.
Подібна ситуація спостерігається і в США. Там «доросла» порнографія офіційно дозволена законом – її виробництво чи використання входить до гарантованого 1 поправкою до Конституції США права на свободу висловлювання.
У 1996 році в США був прийнятий Акт запобігання дитячій порнографії, який через шість років… був скасований Верховним Судом США як неконституційний (!!!). Підставою стало те, що в Акті до забороненої законом дитячої порнографії віднесли й т.зв. «віртуальну порнографію» - тобто, зображення не реально існуючих дітей, а уявних персонажів.
Здавалося б, яка різниця між «справжнім» та «віртуальним» дитячим порно – і там, і там суть одна (до речі, в «законі 404» «віртуальне порно» вважається незаконним). Однак американська Феміда розсудила інакше: оскільки у «вигаданому» порно не порушені інтереси чи права реально існуючих дітей, підстав для його тотальної заборони немає. У запровадженому в 2003 році т.зв. Акті PROTECT «віртуальне дитяче порно» не трактується як однозначно незаконне – все залежить від ступеню його «непристойності».
Вказані вище моменти варто взяти до уваги українським законотворцям перед тим, як розглядати «закон 404» у другому читанні. Зрозуміло, що нещодавній скандал вкрай загострив проблему протидії дитячій порнографії чи педофілії. Однак треба виходити саме з позицій захисту інтересів дітей та суспільства, а не із типового совкового бажання все контролювати й регламентувати.
