«ЛИСТИ ДО СЕБЕ» – ПРОДОВЖУЄМО ДИСКУСІЮ…
Читачі Громадського форуму Хмільниччини мали змогу ознайомитися та долучитися до дискусії щодо книги Бориса Івановича Кульчицького «Листи до себе». Сьогодні пропонуємо Вашій увазі відгук щодо цієї книги завідувача відділу наукової роботи музею історії України в Другій світовій війні, кандидата історичних наук Людмили Рибченко. Далі – мовою оригіналу:
Шановний Борисе Івановичу!
Прочитала Вашу книжку «Листи до себе» й відчула бажання поділитися своїми враженнями. Ви пишете, що одним із мотивів, що спонукав до написання спогадів, було бажання мати співрозмовника, проте в моїй особі Ви у першу чергу завоювали вдячного слухача. Я рада нашому знайомству можливості й спілкування надалі.
Зі сторінок Ваших спогадів я почула не повчальну розповідь сивочолого педагога, поважного викладача, досвідченого науковця , а занурилася в світ юнака, підлітка – відважного, вдумливого, іронічного, кмітливого, веселого бешкетника,- яким Ви були на час описуваних подій. Цей хлопчина розповів про страшні поневіряння, які випали на його долю та долю мільйонів таких самих «членів родин ворогів народу» та мешканців окупованих нацистами територій.
На противагу більшості нині популярних праць щодо згубних методів дії більшовицької пропаганди або наслідків тоталітарних режимів на свідомість суспільства, які переважно мають теоретичний та аналітичний характер, Ви на своєму життєвому досвіді розповіли, яким чином у дитячій уяві формувалася свідомість «онуків дідуся Леніна та дітей доброго батька Сталіна», як прискіплива упередженість, недовіра з боку влади постійно тримали людей у страху та поступово формували характер більш-менш типової людини радянського суспільства; нав’язували деформовані поняття та змушували стежити один за одним, і зраджувати, понад на півсотні (!) разів показувати на двері виснаженій матері з дітьми, відмовляючи їй у винайманні помешкання. Без сліз не можна читати про пережиті Вами почуття після арешту батька: «Коли підбіг зовсім близько до зграйки дітлахів, то фізично відчув, що не можу стати в один ряд з ними, це неможливо. Немає такої сили, яка б допомогла мені приєднатися до них. Переступаючи з ноги на ногу, якийсь час намагався знайти відповідь в їхніх очах на запитання, яке не міг сформулювати. Стало зрозуміло, що мені потрібно піти …».
Далі один тоталітарний режим змінив інший – почалися роки нацистської окупації. У будинках, де розміщувалися відділення НКВС, з’явилися жандармерія та поліція. Вчорашні працівники радянського апарату, партійні функціонери приставали на службу новому вождеві – фюреру. Виявилося, що за «нової» влади життя стало ще більш меншовартісне. Тепер відпадала потреба навіть приписувати засудженому будь-який злочин. Людина мала вмерти лише тому, що народилися євреєм, циганом, хворим або представником «нижчої раси». Ви влучно зазначили, що від безпосереднього вогню на фронті загинуло менше людей, ніж під «новим порядком» на загарбаних землях. За офіційними даними, загальні втрати України у війні коливаються від 8 до 10 млн. осіб. З них 5,5 млн. – загиблі цивільні та військовополонені. Територія нашої країни стала «кривавими землями», де загинули мільйони безневинних жертв, що опинилися у жорнах двох диктаторів. Ця величезна трагедія кардинально вирізняє Другу світову війну від першого світового зіткнення.
Голокост… Це був чи не найбільший злочин проти людства, про який багато сказано, написано, викарбовано. У вашій же книжці, показана через сприйняття дитини, ця трагедія набуває ще більшого значення. Маленький хлопчина по-дитячому, з теплом і любов’ю розповів про своїх товаришів-євреїв, сусідів, знайомих, а потім, як на фото, зобразив цих безневинних жертв – розгубленими, збентеженими, наляканими – такими, якими побачив їх востаннє у колоні, що спрямувала до місцевого урвища смерті. Таких колон по Україні йшли тисячі. «Скажена лють охопила світ…» – пишете Ви. Цю лють дитяча свідомість відмовлялася сприймати. Страшна картина вбивства безпорадної, паралізованої бабці Туї, що відбулася на очах підлітка, призвела до важкої хвороби, після якої кудись поділося бажання верховодити, бути лідером, ватажком… Ця розповідь хвилює, справляє глибоке враження. Вона залишається в пам’яті й є чимось більшим за гучні та патетичні слова про трагедію. Також викладені Вами свідчення слугують важливим джерелом для фіксації, дослідження та увічнення імен 11.750 розстріляних євреїв міста Хмільника, а роздуми про причини замовчування цієї трагедії за радянських часів у повоєнний час – ще одним приводом до переосмислення сутності пануючої тоді ідеології.
На завершення приєднуюся до Ваших поглядів щодо поняття «війна» й бажаю всім нам якомога швидше
зрозуміти, що «людство, взяте у цілому, божественне, в окремих же його частинах є породженням пекла».
Миру, світлого неба, радісних посмішок навкруги та щасливого майбуття нашій країні!
З повагою, надіємось на співпрацю.
Людмила Рибченко
Завідувач відділу наукової роботи музею історії України в Другій світовій війні,
кандидат історичних наук
18.06.2015