НЕ ЛЯКАЙТЕ ДІТЕЙ ПОЛІЦІЄЮ!

Дорогі друзі, колеги. Серед вас – адвокати, громадські діячі, журналісти, медики та просто свідомі люди. Прошу вас прочитати цей матеріал і прокоментувати, а як ви пояснювали чи пояснюєте дітям, хто такі поліцейські та яка їх роль у сучасному суспільстві. Потрібно для подальшої роботи). (матеріал друкувався раніше в газеті “33” канал).

Нещодавно у громадському транспорті зі мною та моїм трирічним синочком трапився випадок, котрий змусив мене задуматись, яким є моє ставлення до сучасних стражів законності та порядку та як я маю своїй дитині розповідати про «дядь у формі».

Їхали з Дмитриком у маршрутці, він капризував, а якась тітонька вирішила мені «допомогти» у вихованні дитини і каже:

– Ану не плач, бо зараз викличемо поліцію і тебе дядя покарає за твоє хникання, — сказала пані і з гордим виглядом чекала на подяку з мого боку. І хоча я людина неконфліктна, щось всередині у мене закипіло. Дякувати Богу, що син, котрий уже добре говорить, відповів тьоті, що дяді поліцейські — хороші, вони ловлять бандитів, а діток вони не б’ють.

Жіночка затихла, сказала лишень типу щось:

– Бач, яке розумне! Так гарно про цих «ментів» говорить, напевно, у самого батько там працює!

І хоча тато Дмитрика не працює «ментом», який висновок могла зробити дитина, якби до того ми з чоловіком не розповіли, для чого суспільству поліцейські.

Я знаю, що зараз мене «закидають камінням» і розповідями про нечесних на руку і сумління працівників силових структур. Проте ми жодним чином не змінимо анічогісінько, поки самі будемо виховувати у своїх дітях неприязнь і боязнь до поліцейських.

А для прикладу розповім історію своєї сім’ї. Мій покійний батько працював у міліції, його серце зупинилось назавжди у дуже молодому віці — у 29 років. Проте він за свій короткий вік врятував життя стільком, що люди й досі, через понад 25 років після його смерті, щороку на Трійцю приходять на його могилу вшанувати пам’ять тата. Моя мама до цих пір зберігає статтю з «районки», де розповідається, як холодною зимою молодий міліціонер врятував з полону криги і води восьмикласницю (котра переходила замерзлу річку), віддав свій одяг, відвів додому та пішов, так і не сказавши свого імені. Лише завдяки небайдужості людей сім’я врятованої дівчинки знайшла рятівника. Ним був мій батько Василь Мазур. Відверто називаю його ім’я, бо пишаюся ним і досі хочу бути на нього схожою (хто знав тата, мене зрозуміє). За це він отримав медаль, коли керівництво дізналось про вчинок. Проте таких врятованих насправді було значно більше: ще був витягнутий з води чоловік та якийсь безхатько чи п’яниця. Це лише те, що мені розповіли татові колеги.

А ще були звичайні буденні «подвиги» тата — стати донором для хворої людини, принести воду старенькій сусідці, купити хліба, порубати дрова для тих, хто цього не може зробити сам. Мені досі розповідають, що батько був Людиною з великої літери. Шкода лише, що оточуючі, навіть колеги, кажуть, що для міліціонера він мав занадто добре серце, тому, напевно, воно так рано зупинилось. Запитаєте, про що шкодую? Про те, що, виявляється, доброта, чесність та відвага не асоціюються у багатьох українців із професією полісмена.

Коли моя дитина підросте, я обов’язково їй поясню, що хорошими і поганими бувають журналісти і поліцейські, прибиральниці і лікарі, вихователі і кондуктори. Злість, продажність, жорстокість — це не риси якоїсь певної професії, а проблеми окремих її представників. Тому додам наостанок свою, можливо, суб’єктивну думку. Хочете мати цивілізоване, правове суспільство, де кожен знає, що його захистять і врятують у випадку біди — не лякайте своїх дітей поліцією, бо так ви будете ростити чергове покоління людей, впевнених, що у державі ніколи нічого не зміниться.

Наталя Міщук