Чи потрібні Україні журналістські розслідування?

В демократичних країнах журналісти-розслідники ефективно допомагають правоохоронцям викривати та карати злочини. В Україні ж навпаки: замість взаємодії – байдужість та ворожість. Вітчизняні мас-медіа втрачають одну зі своїх основних функцій – збирання та оприлюдення важливої для суспільства інформації. Хто винен та що робити?

Яскравий приклад пропонує Східноукраїнський центр громадських ініціатив. Ця неурядова організація в рамках проекту «Зміцнюючи медіа-контроль на Луганщині» продемонструвала на прикладі одного регіону невтішний стан з розслідуваннями у ЗМІ. Після ретельного моніторингу публікацій у друкованих та електронних виданнях Луганської області за 2008-2009 роки було знайдено 154 статті з елементами журналістського розслідування. Більшість з них не в повній мірі відповідають критеріям жанру, проте хоча б мають його основні елементи.

Проведення розслідування та опублікування його результатів, нехай навіть сенсаційних, у 90% випадків не викликає реакції влади, правоохоронців та громадян. До цього невтішного висновку прийшли співробітники СЦГІ, намагаючись з’ясувати наслідки опублікування розкритих матеріалів. Спитавши самих журналістів-розслідників та надіславши запити до державних установ, вони виявили, що озвучені через ЗМІ актуальні проблеми громади так і не отримали ніяких спроб вирішення. Прикро, але факт.

«Журналістам немає сенсу займатися розслідуваннями, бо це не дає матеріального та морального заохочення. Навпаки, витрачається багато сил, часу та грошей, а на виході – одна чи кілька статей, гонорар за які не окуповує витрат», - до цього висновку приходить більшість з десятків опитаних журналістів. Дійсно, в комерційних виданнях платня залежить від обсягу написаного, тому немає часу на тривале збирання матеріалу. В комунальних виданнях, де зарплата є фіксованою, журналісти не наважаться взятися за розслідування, бо воно не буде опубліковане, а автор запросто може втратити роботу.

Перешкодою є відсутність в Україні традиції співпраці правоохоронців із мас-медіа. Можливо, є якісь особливості за регіонами, але Луганщина – яскравий приклад паралельного існування держустанов та ЗМІ. Унікальними є випадки, коли публікація у пресі стала основою для збудження кримінальної справи чи бодай звернення до проблеми компетентних органів. Так журналісти відкрили очі на проблему копанок (нелегального видобутку вугілля), зловживання лікарів, розтрати бюджетних коштів під час будівельних робіт, порушення прав конкретних осіб з боку каральних органів. Але і це не є гарантією позитивного рішення проблеми.

Для подолання страху та байдужості медійників неурядовими організаціями влаштовуються всілякі професійні тренінги всеукраїнського та регіонального рівнів. Запрошені спеціалісти навчають журналістів технології проведення розслідувань, знайомлять з правовою базою. Проте ефективність подібних кількаденних тренінгів не дуже висока – мотивація «проти» видається сильнішою.

В західних країнах журналісти-розслідники допомагають правоохоронцям викривати злочини. Існує багато прикладів, коли внаслідок таких публікацій змінювалися не тільки події чи люди, але й хід історії. В Україні подібної практики немає. А розслідування, що викликало найбільший резонанс за часів незалежності, завершилося вбивством журналіста Георгія Гонгадзе. Залишається лише сподіватися, що в майбутньому прикладів співпраці журналістів з владою буде більше, а страхітливих історій та замовчувань – менше. Але що для цього треба зробити?

Катерина Коптєва