В Хмільнику хочуть позбутися пам’ятника Леніну
24.11.2011
“При едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна, без такого единения о ней не может быть и речи”…
З такою пропозицією сьогодні виступив депутат Хмільницької міської ради Володимир Шеремета. Ініційоване депутатами питання буде розглянуте виконавчим комітетом міської ради. Вашій увазі пропонується доповідь Володимира Шеремети.
Ось минуло вже двадцять років, як кожен вільний та незалежний українець може прочитати ці відомі слова викарбувані на головному пам’ятнику “вождю світового пролетаріату”, і двадцять один рік, як у, тоді ще радянському, Тернополі вперше на теренах Радянського Союзу було демонтовано пам’ятник Леніну.
Людина добре запам’ятовує значущі моменти свого життя. От і я пам’ятаю, як нас жовтенят привели до пам’ятника у центрі Хмільника для давання урочистої піонерської клятви гаряче любити свою вітчизну, жити як заповів великий Ленін, як вчить Комуністична партія. Це було свято, світле, сповнене надій про щасливе майбутнє, принаймні таким воно здавалось для маленьких піонерів, таким воно залишилось у моїх спогадах. Для великої частини населення тодішнього Радянського Союзу часи семидесяти трирічної епохи залишились у спогадах світлими днями, не дивлячись на жахіття війни, бо всі інші були вдало стерті з пам’яті народу комуністичною ідеологічною машиною. Між тим не думаю, що помилюсь у твердженні, що за часів наукового атеїзму значенню морального, а можливо навіть духовного виховання з боку держави приділялось більше уваги, аніж у часи незалежності. Переважна частина художніх фільмів, пісень тих часів, хоч і була пропущена крізь призму ідеологічної цензури в основі своїй несуть найголовніші людські цінності, які до цього часу сповнюють нас такими дефіцитними для сьогодення та вкрай важливими для відчуття щастя почуттями надії, віри у завтрашній день.
Але комуністичний режим зі своєю абсурдною ідеологією не міг існувати довше. Він себе вичерпав. Імперія рухнула, і той, хто надихав на подвиги, чиїм прикладом були виховані сотні мільйонів людей був оголошений головним винуватцем більш як півстолітньої неволі десятків народів. На той час ми знали лише одну правду, інша, справжня, була захована в архівах КДБ. Тому, не дивлячись на те, що також дуже хотів жити в незалежній Україні, будувати власну історію я без особливого захвату віднісся до масових звинувачень на адресу Леніна та закликів до повалення його пам’ятників. Підстав для мене було замало. Ну не вдалося збудувати комунізм, але ж самі будували, ну годували весь СРСР, але ж і самі жили якось. Я помилявся. Та й не міг не помилятись бо не знав правди. Сьогодні я не хочу дискутувати на тему Радянського Союзу, та постаті Володимира Ілліча Леніна. Особисто для мене вже все зрозуміло. Я розумію, але абсолютно не сприймаю позицію людей які можуть захищати Леніна, Сталіна, комуністичну ідеологію. Не цікаво вести діалог з людьми, які досі в рожевих окулярах сумують за часом коли в них спина не боліла і на побачення бігали. Що ще не зрозуміло? Так, дуже багато було доброго, але не “завдяки”, а “всупереч”. І чи всіх ми запитали? За часи перебування у складі СРСР населення України скоротилось більш ніж на 25 мільйонів чоловік порівняно з сьогоденням. Куди поділись ці “ощасливлені”? Можливо частина “об’їлася” хліба у 33 році, можливо частина, збудувавши комунізм у Сибіру, просто не захотіла повернутися? Ще одна частина кількістю в якихось 22 мільйона радянських солдат віддала життя за Сталіна, дякуючи надзвичайно “вдалій та продуманій” тактиці гуманного військового керівництва, знищивши німецькі війська, але щось тут не так, бо німецьких солдат у війні загинуло лише 3 мільйони. Жахіття спричинені реалізацією ідей Леніна, Сталіна вражають небаченою досі жорстокістю. І якщо хтось захоче апелювати цьому твердженню прикладом Гітлера, тому повідомлю, що саме породжена цими нелюдами репресивна машина НКВС навчила фашистську Німеччину будувати концтабори, велика частина яких була збудована до війни і використовувалась проти власного народу. Сьогодні правда відкрита, впевнений що ще не вся правда, але і цієї, на мою думку, цілком достатньо для розумної людини аби раз і на завжди розставити акценти у історії тієї доби.
Та досить про те що було, тим більш що інформаційний простір наповнений розсекреченими матеріалами з архівів спецслужб і кожен бажаючий може дізнатись дійсну правду. Нам потрібно думати про майбутнє. І в контексті майбутнього виділити роль та значення тисяч пам’ятників Леніну, які досі стоять на більшості центральних площ українських міст та сіл. Більшість на них вже не звертає уваги, діти навіть не знають хто це такий. Нам стало байдуже. Стоїть собі, та й нехай стоїть. Ми спокійно проживаємо на вулицях Фрунзе, Кірова, Леніна, Петровського, Постишева, Ворошилова, Дзержинського, Свердлова, Куйбишева і слава Богу. А на поодинокі заклики про те, що це не нормально отримуємо відповідь: “Та воно вам потрібно? Є питання важливіші.” Так, дійсно є питання важливіші. Та чи не занадто ми безпечні, чи не виявляться комуністичні вожді мудрішими нас, адже вони приділяли ідейному вихованню величезну увагу, і не дарма – ми досі боїмося їхніх істуканів. Руйнуючи старі цінності, ідеали, ми забули створити власні. Так, ми говорили про якусь національну ідею, багату українську культуру, мову, звичаї та досі сповідуємо старе більшовицьке правило початку комуністичної доби – “Сначала хлеб, а нравственность потом”. Всі ми дуже любимо свою країну, та дуже рідко повертаємось з-за кордону, і дітей своїх при можливості вчимо за кордоном, в країнах, де комунізм заборонений, де давно дали оцінку і своїм диктаторам, і тим, хто відтворений у наших постаментах. А у нас нехай возвеличуються, отруюючи нестійку свідомість молоді. І головна небезпека саме в тому, що ми, знаючи правду, не реагуємо на неї. У цій безпринципності вже виросло нове покоління, народжується наступне. В таких умовах документальні фільми, публікації, де розкривають правду про злочини Ленінської партії небезпечні. Бо ж про що має думати дитина, народжена у незалежній Україні, яка, не дай Бог, в проміжку між дебільними ток-шоу почує правду. Адже наступного дня, несучи гроші на чергові нові штори у клас вона уже впізнає того дядю в центрі міста, і у її голові невільно виникне питання: “Напевно дорослі дяді і тьоті ще сумніваються, що вони народ, чекають когось, або часу не мають і грошей. Хоча ні, ресторанів і джипів вдосталь, значить час і гроші є. Тоді мабуть вони сильно зайняті намагаючись збудувати сильну країну, і, коли збудують, неодмінно знесуть цих істуканів, адже так бути не може.”
Так, ми саме намагаємось, бо не дивлячись на велике завантаження роботою нічого насправді важливого та значущого не зробили. Неквапливо пливемо в течії подій не нами започаткованій, і власним прикладом затягуємо туди ж своїх дітей. А тим, хто з ностальгією оглядається у минуле, дам пораду зазирнути далі, десь так у козацьку добу, а то й у часи Ярослава Мудрого, там є чому повчитись. Можливо тоді ви зрозумієте чия це земля, і які заповіти давали справді мудрі отці українського народу.
Шаную вік і думку тієї переважної частини людей, яка щиро вірить і захищає ідеї Леніна, його пам’ятники. Інші – вороги. Але, коли доводиться робити вибір між шаною до старшого покоління з його правом на власну думку і вихованням молоді, основаним на засадах, осміяних сьогодні, патріотизму, духовності, найвищих людських чеснот, я оберу друге. Ні, особисто мені пам’ятник Леніну зовсім не заважає, я можу не звертати на нього уваги. Але тоді вже точно потрібно буде забути словосполучення “Національна ідея”, без якого ще жодна країна не стала Країною.
І, більш того, питання не в тому, зносити пам’ятник чи не зносити, бо переконаний, що його колись точно там не стане. Питання в тому, що зробити це потрібно не тоді, коли його вже нікому буде захищати і це нікого вже не образить. Така поведінка притаманна слизьким безхребетним плазунам, і має бути абсолютно неприйнятною для людини. Ця подія не може пройти гладко, вона повинна запам’ятатись, з неї повинні зробити висновки і молодь і старші покоління. Питання для багатьох не просте, але вирішити його потрібно було вже давно, проявивши цим власну визначеність, позицію, принциповість.
Мені приємно усвідомлювати, що переважна більшість людей, депутатів, попередній та нинішній міський голова мають схвальну позицію з цього питання. Та все ж не впевнений, що у нашої більшості вистачить духу звергнути цього Голіафа. Принаймні, всі попередні спроби потерпіли фіаско.
Обережність влади у підході до цього питання є наперед програшною. Висловлювалась думка, що потрібно зробити референдум або хоча б опитування. І яке ж питання ви будете задавати незалежним українцям? Якщо мене влада запитає, чи потрібно у центрі міста тримати пам’ятних видатному злочинцю 20 століття, мене це образить і обурить. Невпевнена у власних діях, без чіткої позиції влада не зможе принести ніякої користі. Такі опитування не є проявом демократії, радше боягузливості. Ні, опитування необхідно проводити, причому регулярно, але виносити інші питання. На кшталт визначення рівня довіри до керівників державних установ міста, їхніх окремих дій, головних кадрових призначень, як серед працівників, так і серед всього населення міста. І обов’язково прислухатись. От де відкритість, демократія. Ось коли люди відчують власну значимість у житті рідного міста.
А найголовніше те, що до справи обов’язково потрібно якнайширше залучити дітей. Делікатна задача педагогів - дати дітям через конкурс ескізу нової площі, конкурс на кращу назву відчути себе маленькими городянами, до яких прислухаються дорослі. Такі речі багато важливіші, ніж ми можемо собі уявити.
Також важливо зрозуміти, що проти нас ведеться війна, яку ми поки що програємо. До чого ми дійдемо, якщо на останній обласній демонстрації з приводу, поки що свята, 9 Травня портретів Сталіна було більше аніж державних прапорів. І програш в тому, що всім байдуже, ніякої реакції з боку глядачів. Не здивуюся, якщо Патріарх Кирил скоро його канонізує.
Але ми не програємо. У сучасній Україні, Росії є багато тверезих, розумних людей, які все розуміють, які ніколи не здадуться.
І на останок. Давайте не боятися порушити клятву піонера. Ми всі давно зрадили ту країну. Питання в тому, чи вистачить нам духу не зрадити цю і позбутись ганебного духу Шевченківських Моголів.
З такою пропозицією сьогодні виступив депутат Хмільницької міської ради Володимир Шеремета. Ініційоване депутатами питання буде розглянуте виконавчим комітетом міської ради. Вашій увазі пропонується доповідь Володимира Шеремети.
Ось минуло вже двадцять років, як кожен вільний та незалежний українець може прочитати ці відомі слова викарбувані на головному пам’ятнику “вождю світового пролетаріату”, і двадцять один рік, як у, тоді ще радянському, Тернополі вперше на теренах Радянського Союзу було демонтовано пам’ятник Леніну.
Людина добре запам’ятовує значущі моменти свого життя. От і я пам’ятаю, як нас жовтенят привели до пам’ятника у центрі Хмільника для давання урочистої піонерської клятви гаряче любити свою вітчизну, жити як заповів великий Ленін, як вчить Комуністична партія. Це було свято, світле, сповнене надій про щасливе майбутнє, принаймні таким воно здавалось для маленьких піонерів, таким воно залишилось у моїх спогадах. Для великої частини населення тодішнього Радянського Союзу часи семидесяти трирічної епохи залишились у спогадах світлими днями, не дивлячись на жахіття війни, бо всі інші були вдало стерті з пам’яті народу комуністичною ідеологічною машиною. Між тим не думаю, що помилюсь у твердженні, що за часів наукового атеїзму значенню морального, а можливо навіть духовного виховання з боку держави приділялось більше уваги, аніж у часи незалежності. Переважна частина художніх фільмів, пісень тих часів, хоч і була пропущена крізь призму ідеологічної цензури в основі своїй несуть найголовніші людські цінності, які до цього часу сповнюють нас такими дефіцитними для сьогодення та вкрай важливими для відчуття щастя почуттями надії, віри у завтрашній день.
Але комуністичний режим зі своєю абсурдною ідеологією не міг існувати довше. Він себе вичерпав. Імперія рухнула, і той, хто надихав на подвиги, чиїм прикладом були виховані сотні мільйонів людей був оголошений головним винуватцем більш як півстолітньої неволі десятків народів. На той час ми знали лише одну правду, інша, справжня, була захована в архівах КДБ. Тому, не дивлячись на те, що також дуже хотів жити в незалежній Україні, будувати власну історію я без особливого захвату віднісся до масових звинувачень на адресу Леніна та закликів до повалення його пам’ятників. Підстав для мене було замало. Ну не вдалося збудувати комунізм, але ж самі будували, ну годували весь СРСР, але ж і самі жили якось. Я помилявся. Та й не міг не помилятись бо не знав правди. Сьогодні я не хочу дискутувати на тему Радянського Союзу, та постаті Володимира Ілліча Леніна. Особисто для мене вже все зрозуміло. Я розумію, але абсолютно не сприймаю позицію людей які можуть захищати Леніна, Сталіна, комуністичну ідеологію. Не цікаво вести діалог з людьми, які досі в рожевих окулярах сумують за часом коли в них спина не боліла і на побачення бігали. Що ще не зрозуміло? Так, дуже багато було доброго, але не “завдяки”, а “всупереч”. І чи всіх ми запитали? За часи перебування у складі СРСР населення України скоротилось більш ніж на 25 мільйонів чоловік порівняно з сьогоденням. Куди поділись ці “ощасливлені”? Можливо частина “об’їлася” хліба у 33 році, можливо частина, збудувавши комунізм у Сибіру, просто не захотіла повернутися? Ще одна частина кількістю в якихось 22 мільйона радянських солдат віддала життя за Сталіна, дякуючи надзвичайно “вдалій та продуманій” тактиці гуманного військового керівництва, знищивши німецькі війська, але щось тут не так, бо німецьких солдат у війні загинуло лише 3 мільйони. Жахіття спричинені реалізацією ідей Леніна, Сталіна вражають небаченою досі жорстокістю. І якщо хтось захоче апелювати цьому твердженню прикладом Гітлера, тому повідомлю, що саме породжена цими нелюдами репресивна машина НКВС навчила фашистську Німеччину будувати концтабори, велика частина яких була збудована до війни і використовувалась проти власного народу. Сьогодні правда відкрита, впевнений що ще не вся правда, але і цієї, на мою думку, цілком достатньо для розумної людини аби раз і на завжди розставити акценти у історії тієї доби.
Та досить про те що було, тим більш що інформаційний простір наповнений розсекреченими матеріалами з архівів спецслужб і кожен бажаючий може дізнатись дійсну правду. Нам потрібно думати про майбутнє. І в контексті майбутнього виділити роль та значення тисяч пам’ятників Леніну, які досі стоять на більшості центральних площ українських міст та сіл. Більшість на них вже не звертає уваги, діти навіть не знають хто це такий. Нам стало байдуже. Стоїть собі, та й нехай стоїть. Ми спокійно проживаємо на вулицях Фрунзе, Кірова, Леніна, Петровського, Постишева, Ворошилова, Дзержинського, Свердлова, Куйбишева і слава Богу. А на поодинокі заклики про те, що це не нормально отримуємо відповідь: “Та воно вам потрібно? Є питання важливіші.” Так, дійсно є питання важливіші. Та чи не занадто ми безпечні, чи не виявляться комуністичні вожді мудрішими нас, адже вони приділяли ідейному вихованню величезну увагу, і не дарма – ми досі боїмося їхніх істуканів. Руйнуючи старі цінності, ідеали, ми забули створити власні. Так, ми говорили про якусь національну ідею, багату українську культуру, мову, звичаї та досі сповідуємо старе більшовицьке правило початку комуністичної доби – “Сначала хлеб, а нравственность потом”. Всі ми дуже любимо свою країну, та дуже рідко повертаємось з-за кордону, і дітей своїх при можливості вчимо за кордоном, в країнах, де комунізм заборонений, де давно дали оцінку і своїм диктаторам, і тим, хто відтворений у наших постаментах. А у нас нехай возвеличуються, отруюючи нестійку свідомість молоді. І головна небезпека саме в тому, що ми, знаючи правду, не реагуємо на неї. У цій безпринципності вже виросло нове покоління, народжується наступне. В таких умовах документальні фільми, публікації, де розкривають правду про злочини Ленінської партії небезпечні. Бо ж про що має думати дитина, народжена у незалежній Україні, яка, не дай Бог, в проміжку між дебільними ток-шоу почує правду. Адже наступного дня, несучи гроші на чергові нові штори у клас вона уже впізнає того дядю в центрі міста, і у її голові невільно виникне питання: “Напевно дорослі дяді і тьоті ще сумніваються, що вони народ, чекають когось, або часу не мають і грошей. Хоча ні, ресторанів і джипів вдосталь, значить час і гроші є. Тоді мабуть вони сильно зайняті намагаючись збудувати сильну країну, і, коли збудують, неодмінно знесуть цих істуканів, адже так бути не може.”
Так, ми саме намагаємось, бо не дивлячись на велике завантаження роботою нічого насправді важливого та значущого не зробили. Неквапливо пливемо в течії подій не нами започаткованій, і власним прикладом затягуємо туди ж своїх дітей. А тим, хто з ностальгією оглядається у минуле, дам пораду зазирнути далі, десь так у козацьку добу, а то й у часи Ярослава Мудрого, там є чому повчитись. Можливо тоді ви зрозумієте чия це земля, і які заповіти давали справді мудрі отці українського народу.
Шаную вік і думку тієї переважної частини людей, яка щиро вірить і захищає ідеї Леніна, його пам’ятники. Інші – вороги. Але, коли доводиться робити вибір між шаною до старшого покоління з його правом на власну думку і вихованням молоді, основаним на засадах, осміяних сьогодні, патріотизму, духовності, найвищих людських чеснот, я оберу друге. Ні, особисто мені пам’ятник Леніну зовсім не заважає, я можу не звертати на нього уваги. Але тоді вже точно потрібно буде забути словосполучення “Національна ідея”, без якого ще жодна країна не стала Країною.
І, більш того, питання не в тому, зносити пам’ятник чи не зносити, бо переконаний, що його колись точно там не стане. Питання в тому, що зробити це потрібно не тоді, коли його вже нікому буде захищати і це нікого вже не образить. Така поведінка притаманна слизьким безхребетним плазунам, і має бути абсолютно неприйнятною для людини. Ця подія не може пройти гладко, вона повинна запам’ятатись, з неї повинні зробити висновки і молодь і старші покоління. Питання для багатьох не просте, але вирішити його потрібно було вже давно, проявивши цим власну визначеність, позицію, принциповість.
Мені приємно усвідомлювати, що переважна більшість людей, депутатів, попередній та нинішній міський голова мають схвальну позицію з цього питання. Та все ж не впевнений, що у нашої більшості вистачить духу звергнути цього Голіафа. Принаймні, всі попередні спроби потерпіли фіаско.
Обережність влади у підході до цього питання є наперед програшною. Висловлювалась думка, що потрібно зробити референдум або хоча б опитування. І яке ж питання ви будете задавати незалежним українцям? Якщо мене влада запитає, чи потрібно у центрі міста тримати пам’ятних видатному злочинцю 20 століття, мене це образить і обурить. Невпевнена у власних діях, без чіткої позиції влада не зможе принести ніякої користі. Такі опитування не є проявом демократії, радше боягузливості. Ні, опитування необхідно проводити, причому регулярно, але виносити інші питання. На кшталт визначення рівня довіри до керівників державних установ міста, їхніх окремих дій, головних кадрових призначень, як серед працівників, так і серед всього населення міста. І обов’язково прислухатись. От де відкритість, демократія. Ось коли люди відчують власну значимість у житті рідного міста.
А найголовніше те, що до справи обов’язково потрібно якнайширше залучити дітей. Делікатна задача педагогів - дати дітям через конкурс ескізу нової площі, конкурс на кращу назву відчути себе маленькими городянами, до яких прислухаються дорослі. Такі речі багато важливіші, ніж ми можемо собі уявити.
Також важливо зрозуміти, що проти нас ведеться війна, яку ми поки що програємо. До чого ми дійдемо, якщо на останній обласній демонстрації з приводу, поки що свята, 9 Травня портретів Сталіна було більше аніж державних прапорів. І програш в тому, що всім байдуже, ніякої реакції з боку глядачів. Не здивуюся, якщо Патріарх Кирил скоро його канонізує.
Але ми не програємо. У сучасній Україні, Росії є багато тверезих, розумних людей, які все розуміють, які ніколи не здадуться.
І на останок. Давайте не боятися порушити клятву піонера. Ми всі давно зрадили ту країну. Питання в тому, чи вистачить нам духу не зрадити цю і позбутись ганебного духу Шевченківських Моголів.
Володимир Шеремета
Депутат Хмільницької міської ради