ПОВЕРТАЮЧИСЬ ДО ОПУБЛІКОВАНОГО або діалог Бориса Кульчицького з «Небайдужими»

Ще рік тому, на сторінках Громадського форуму Хмільниччини, було опубліковано матеріал пані Віри Степанюк під назвою «Листи до себе. І до нас». Цей матеріал викликав досить бурхливе обговорення щодо подій, які відбувалися в Хмільнику під час Другої світової війни.

В коментарях згадувалися й конкретні особистості, зокрема, автор книги «Листи до себе» пан Борис Кульчицький.

Сьогодні ми даємо можливість висловитися пану Борису Кульчицькому щодо розміщеного матеріалу, зокрема коментарів до нього. То ж далі – мовою оригіналу:

Діалог Бориса Кульчицького з «Небайдужими»

(5,6 травня 2014 року)

http://pravo-hm.org.ua (lysty-do-sebe-i-do-nas)

«Громадський форум Хмільниччини»

Приємно було прочитати, що до моїх записів віднеслись небайдуже. Щиро дякую. Це спонукає бути критичним і більш відповідальним.

З часу видання «Листів до себе» (польською мовою в 2005 році, українською – 2009 р.) відбулося чимало заходів, на яких читачі мали змогу виказати свою думку до змісту і стилю мого доробку.

Літературна редакція Першого каналу українського радіо першою знайшла за потрібне в окремій передачі «Літературний спалах» кваліфіковано прорецензувати книжку. А далі сталося те, що сталося. Презентація в Київському Будинку учителя, публікації в районних газетах «Зоря», «Життєві обрії», журналі «Криниця»; листи відгуки від численних читачів Поділля, Краківського воєводства, перемовини по телефону…, перегляд хмільничанами короткометражного фільму по мотивах «Листів…» у сесійному залі райради.

Щоб не погрішити перед правдою, маю сказати: ставлення читачів до змісту і стилю «Листів…» були і є не завжди однозначно-схвальні. Беру це до уваги.

Та укріплюють, так би мовити, дух, такі оцінки, як головного редактора квартальника «Криниця» Дороти Яворської: «… книга написана без гніву, без образи і зла», мешканця з села Зелена, Волочиського району Корчмарського Івана (88років): «Борисе Івановичу!, то Ви написали не про себе, то Ви написали про мене, про моїх односельчан, про їхні характери, звички, побут, настрої, спосіб життя у ті часи»; Людмили Рибченко – заввідділом наукової роботи Національного музею ВВв :«Прочитала Вашу книжку «Листи до себе» і відчула бажання поділитись своїми враженнями. В моїй особі Ви завоювали у першу чергу – вдячного слухача».

Ті ж окремі зауваження, які трохи «б`ють по носі» приймаю з вдячністю як корисно-конструктивні, для подальшої роботи над другою частиною книги.

На закінчення цієї частини викладу хочеться поділитися думкою про досить (незвичний для мене) вибір персонофікації, обраний користувачами інтернету 5, 6 травня 2014 року на мою адресу.

Якщо автори численних відгуків у будь-якій формі спілкування вважали за загальноприйнятне зазначити свої прізвище, адресу (в багатьох випадках - рід занять, посаду, телефон і т.ін.), то в інтернетному варіанті респонденти чомусь старанно зашифровуються. Що це..? Думаю, що то я безкінечно відстав від цивілізаційних процесів сьогодення. То докір собі самому.

Та повенемось до початку діалогу з «небайдужими». «Коли вже припинеться цей брехливий словесний понос про «дєди ваєвалі?». Не припинеться. Ніколи!

Пунічні війни відбувалися понад 2000 років тому, навали половців (кіпчаків) на Русь – майже 1000 років тому, наполеонівські – 200 років, Друга світова – в минулому столітті, а людство не припиняє згадувати, вивчати, описувати, досліджувати, відтворювати в усій палітрі мистецтв «дела минувших дней», чи то відбувались вони в Середземномор`ї, чи то в степах Причорномор`я. Я ж намагався залишити своїм дітям, онукам, правнукам бачення подій другої половини 30-х, початку 40-х минулого століття, очевидцем яких мені довелося бути на Поділлі у своєму селі, містечку, на своїй вулиці. Те, що мої спогади удостоїлись друку – приємна несподіванка.

Щодо про «дєди ваєвалі?», то хоч я дід глибокої старості, але не воював. У райсобезі зберігається довідка з Центрального Архіву МО РФ:

По архівнім документам установлено, что Кульчицкий Б. был привлечен

из числа гражданских лиц во 2 полевой отряд 18 армии разнорабочим

с 18 марта 1944г. по 12 апреля 1944г.

Использовался на работах по захороненню павших в боях советских

воинов и на строительстве переправы через реку Ю.Буг, г.Хмельник,

Винницкой области.

Основание: опись…, дело…,лист…

Нач.отдела ( )

Нач. Архива ( )

исп. ( )

(до цього звертаю увагу на слово «привлечен», але не мобілізований; і пояснити: «полевой отряд», то у вжитку – «похоронная команда»).

Таких «привлеченніх» моїх ровесників-хмільничан було кілька десятків. Більшість з них пом`ятаю по призвищах та іменах.

Пам`ятаю добре як весною 44-го «баби ваєвалі», - був разом з ними. Вісім-десять солдатських вдів і матерів, впряжених у кліть здвоєних металевих борін, тягнули цю «важку техніку» по ріллі Озорянського колгоспу.

Позаду таких ланок – «подразделений» ішли один, два 13-ти – 15-ти літні «мужики» (в тому числі і я), слідкуючи, щоб було одна борона не зчепилася з «подругою», або ж не розійшлися надмірно.

За версту, на полях Дубрівського колгоспу орали землю коровами в подібний спосіб: тобто, дві баби, тримаючись за налигач чи шлею, тягнули – направляли корів, ті тягнули плуг, а 14-ти літній мужик, вчепившись руками у чепіги, з усіх сил мав утримувати леміх на певній глибині оранки.

То було уже не під час військових дій у Хмільницькій окрузі, то був не фронт, не передова. «Особовий склад» не забезпечувався «ни вещевым, ни пищевым, ни денежным, ни другими видами материального довольствия».

Знаю випадки, коли скалічений солдат, повернувшись з війни, ставав на коліна перед матір`ю, дружиною, дітьми, благаючи прощення за те, що допустив для них таких мук і страждань.

«Які на фіг штабелі людських тіл?» Звідки вони взялися, коли «… в боях за місто загинуло 156 воїнів 71-ї і 276 стрілецьких дивізій». У цій же підбірці, тільки в інших «небайдужих» подаються цифри загиблих – 370 чол., 100, 101. Достовірність відомостей підтверджується офіційними першоджерелами, (які нам теж відомі). Проте, як один із очевидців, через 65 років, в своїх «Листах до себе», написав: «…вісім діб жорстоких боїв не дали очікуваного результату. На підступах до замку полягло багаторадянських солдат». Щодо вжитого терміну «штабелі», то запозичив його у старшого сержанта «полевого отряда», якому ми «привлеченные» були підпорядковані. «Старшой» не вжив якогось підходящого з синонімічного ряду слова типу: «кладите в ряды», в гору, в кучу та ін., а саме: «складывайте в штабеля». Ось ми разом з служивими «полевого отряда» зносили у двір садиби лікаря Анчевського і складали у штабелі. Друга група, в яку попали Олексій Головін, Іван Черняхівський, Борис Таранков, Болік Гарбузовський, Стасик Красуцький… складали штабелі через дорогу на місці теперішнього Будинку культури.

Усієї картини ночі з 18-го на 19-те березня передати не в змозі. Тіла убитих лежали по лівому голому березі Бугу з Мазурівки до злиття обох рукавів річки.

Абсолютна більшість полеглих з-за інтенсивного безперервного ворожого вогню не прибиралась.

Весняні дні другої декади березня були теплі і «кислі». Те, що прийшлось побачити і відчути рельєфно постало лише, коли прочитав у письменника-фронтовика Астаф`єва через багато років: «Правду о войне не всегда нужно описывать – не поверят». Може саме тому, зустрічаючись з нині жиючими, слава Богу, ровесниками-хмільничанами Володею Пугачем, Колею Іващуком, Жанною Жур, Іссаком Абовичем уникаємо розмов про те макабриччя.

Найбільш виразно сказав про свої відчуття у фашистській окупації молодший із нас: «Кожен день я зустрічався з думкою: «Сьогодні мене мають убити».

Так скільки ж було убито радянських воїнів в боях за звільнення міста?

Тут дискусій не має бути. Автори постів в інтернеті за 5, 6 травня посилаються на офіційні джерела (Історія міст і сіл УРСР. Вінницька обл. с. 670, на цифрові позначення меморіальних табличок братських могил воїнів ЧА, на задокументовані зведення людських втрат військових частин (71, 276сд) та на інші, не менш авторитетні джерела. То нічого, що ці відомості розходяться на сотню – дві. Це звичайна, усталена практика для методології підрахунків у радянській статистиці.

За цією статистикою померлих з голоду 32-33р.р. в Україні взагалі не було, тому що в країні переможного соціалізму , в країні успішної колективізації та індустріалізації, в країні повної ліквідації експлуататорських класів голоду не могло бути тому, що бути не могло.

А щоб всякі несвідомі елементи не мали спокуси брати дурне в голову і щось там рахувати…, то носіїв таких відомостей ( завідуючих відділами статистики) розстріляли поголовно.

Ось і блудимо тепер між цифрами жертв голодомору від 3млн. до 8млн.

Справедливости ради маємо пошанувати громадські організації, істориків краєзнавців, котрі уже в новій Україні проводять величезну роботу по зняттю «таємниці» числа жертв голодомору. Відомим на Вінниччині краєзнавцем Миколою Дорошем встановлено (станом на 2007р.), що померло від голоду 32-33р.р. по Уланівському району 13624 жителі, по Хмільницькому- 9883 жителя.

Абсолютним мороком покрила радянська статистика відомості про кількість жертв репресій другої половини 30-х років. Тут уже «Розгул червоного диявола» (П.Маліш) оперував не кількома мільйонами а десятками мільйонів розстріляних, закатованих громадян Країни Рад.

По закінченню Великої Вітчизняної війни було офіційно оголошено, що країна втратила 10 мільйонів людей, а десять років по тому з`явилась цифра 20 млн., в кінці 80-х – 27 млн. Що це? Статистика? Ні. Від таких заокруглень з нулями голова йде обертом. Людський розум не взмозі сприйняти фізичну сутність такої статистики.

До цього слушна оцінка у пості (06.05.2014 о 8⁴⁴)

«До Історії міст і сіл УРСР» теж варто ставитись з обережністю, якщо не сказати з упередженістю. Про кількість загиблих у 2 Вітчизняній Війні і досі точаться суперечки.

В наш час «методика» складання статистичних відомостей про кількість втрат під час військових операцій у війні 1941-1945р.р. стала загальновідомою. Командирами низових військових підрозділів такі відомості подавались по команді (рота-батальйон-полк-дивізія), а вже командир дивізії вирішував, яку цифру подавати на верх, знаючи, яка цифра буде прийнятна «там», а яка – ні.

Відомий такий факт. У 1942 році відповідальний працівник оперативного відділу Генштабу доповідав у Ставці про хід багатомісячних боїв під Вязьмою, звертаючи увагу на величезні втрати «живої сили» наступаючих радянських військ. Верховний перебив доповідача реплікою: «Вы докладывайте Ставке не о количестве убитых, докладывайте о количестве отвоеванных у противника квадратных метрах». Наслідуючи далеке минуле, нещодавно у сусідній країні прийнято закон про заборону публікувати статистичні відомості про кількість загинувши в локальних протистояннях. У нас такого закону не має, але…

Так скільки було убито радянських воїнів при звільнені Хмільника і району? Однозначно менше, ніж звільнено квадратних метрів.

Правду й досі шукають. Поки живі наші діди, прадіди, родичі, знайомі, очевидці треба спішити розпитувати. Треба цікавитись доробками місцевих ентузіастів – краєзнавців Хмільниччини, таких, наприклад, як Маринич Василь Миколайович, читати з сумом про його подвижницьку титанічну роботу по розшуку сотень і сотень в боях за Хмільниччину, а й досі не внесених до офіційного мортерологу. «Пам`ятає світ врятований» (Велика Вітчизняна війна та теренах Хмільницького району). Книга видана при сприянні Хмільницької районної організації ветеранів України. 2013р., 513стор. Читайте.

Заслуговує на повагу намагання авторів постів посилатись у своїх спростуваннях подій на Хмільниччині періоду липня 1941-березня 1944р.р. на академічні відання («Історія сіл і міст УРСР») та інші, усталені часом, джерела, робити свої припущення і, навіть, висновки. Не має потреби заперечувати також їхнього права робити спростування у саркастично-глузливому стилі.

• «Ну який дурень міномети на дах ставить, коли міномет стріляє навісом?»

Укріплюючи майбутній плацдарм очікуваного штурму фашисти знесли (підірвали) верхню ротонду – колонаду, яка вінчала замок (щоб затруднити прицільність радянської артилерії), розібрали і скинули дерев`яне перекриття даху.

На самому «чорному горищі», захищеному по всьому периметру подовженням зовнішніх стін «парапетом», встановили мінометну батарею

(6 од.), передбачливо укріпивши дерев`яними стояками стелю останнього поверху. Використали для цього балки, бруси, дошки з розібраного перекриття даху. Таким чином, «дурні» , знаходячись у скритій захищеній позиції, вели інтенсивний мінометний вогонь навісом по всій передзамковій площині. Дальність стрільби залежала від кута установки міномета. В бійницях мечеті, у вікнах – амбразурах підвального приміщення встановили станкові кулемети.

Таким арсеналом вівся вогонь цілодобово, навіть при тимчасовому припиненні активних дій зі сторони наступаючих радянських військ.

Як почувалися місцеві жителі «плацдарму», що чули, що бачили фрагментарно описано в «Листах…» (с.250-256).

Припинилося жахіття враз.

Як тільки-но німці прочули про форсування Бугу з ліва (біля села Березна, з права – Широка Гребля), то панічно «вислизнули» з укріплень у центрі міста, залишивши в справності всі свої міномети, кулемети, гармати…

Щодо докору про те, що не могли сидіти в льоху цивільні люди вісім діб жодного разу не виходячи «до вітру», то про таке краще розпитати у своїх дідусів, бабусь, яким випало в таких умовах перебувати.

Маю надію, що в Хмільнику ще залишилось кількоро «льоховиків», які живуть при здоров`ї і спокої.

Немає потреби сперечатися з автором посту, щодо: «Які колони по 2,5-3 тисячі євреїв на розстріл», коли… за роки німецької окупації було розстріляно 2,9 т.чол.». Тут людина, щира у своєму твердженні, приводить цифру яку побачила на одному з пам`ятників і, на її розуміння, 2.900 євреїв не можуть складатись у таке визначення як «колони».

9 січня 1942 року розстріляно 6.400 євреїв, через тиждень – 1240, на початку червня 360 і, загалом 11750 чол. Такі відомості містяться в Акті Надзвичайної комісії по установленню злодіянь німецько-фашистських загарбників у період окупації Хмільницького району, в донесенні Вінницького облуправління НКВД центральному керівництву відомства у Києві. Варто, також, подивитися цифру кількості розстріляних євреїв на меморіальній плиті обеліску єврейського кладовища у Хмільнику (за вхідними воротами), поспілкуватись з очевидцями трагедії.

Помічено й співчутливо-застережливе «Небайдужого» (05.05.2014 о 10⁰⁰) до «Небайдужого» (05.05.2014 о 21¹³) «Пане Небайдужий, не звертайте уваги на них, ці «літописці», не варті того». Ну і вже в якості доказовості, аргумент: «Ви пам`ятаєте, скільки чоловік несли колоду з леніним… (за оригіналом). Такий факт відомий і нам, як і відомо, що з кожним днем росте в геометричній прогресії число тих, хто згадує цей факт…

Без будь-якої іронії, двозначності і лапок приймаємо закид: «Кульчицькому б казочки писати чи романи фантастичні». Сприймаймо як прояв найвищої оцінки. Зразу ж постають в пам`яті ще з шкільної програми соціально значимі казки Х.Андерсона, І.Франка, світоглядна фантастика Ф.Рабле, наукова прозорливість С.Лема. На жаль, за мудрою українською приказкою «Далеко куцому (Кульчицькому) до зайця», та за російською «Не по Сеньке шапка».

Кульчицький Борис Іванович

04060, Київ, вул.Ольжича, 9-А, кв. 25

д.т. (044) 467-04-77

моб. 096-296-73-54

Примітка: На першому тижні серпня цього року буду у Хмільнику. З вдячністю вислухаю питання «в лоб» по суті змісту «Листів до себе». Дата приїзду відома працівнику районної бібліотеки для дорослих пані Бабій Марії Романівні (т. р. 2-25-58).